Оксана Суховій. Сад

Нам сад простить, бо ж він усім прощав –

паломникам, і королям, і звірам…

Твоя вустами видихнута віра –

то все, що мав колись ти і не мав,

бо ти останній ждав і не скорбів,

бо то в юрбі – печаль, скорбота, здогад,

а осторонь – там тільки над і понад,

полегкий крок над вигасанням жнив,

бо що йому – душа твоя і ти,

що прагнеш листо-падання і твані?

Притомний біль достиглого вмирання –

його не осягнути з висоти…