Софія Кримовська. Без назви

І зірвалася пісня із п’яних губ.
І пішла у танок по колу.
- Подиви, а гарцює ця жінка, Люб!
- Подиви, як пашить, Миколо!
А її не спинити. Нехай чуже
і весілля, і радість нині.
- Подивися на неї – стара уже,
а які вихиляси, Ніно!
Що їй докори, люди, коли болять
самотинні роки, як рани?
Їй ще тільки-но… вже буде сорок п’ять.
То батьки не пускали: «Рано»,
то до серця не липли – усе не ті,
то гадалось – зустріне згодом…
Плаче жінка під ранок на самоті,
у смородині за городом…

Софія Кримовська. Зеленими були мої слова

Зеленими були мої слова.
Їм дозрівати б, щоб тобі медами
вони ставали. Кругом голова
від цвіту і кохання поміж нами...

Спинався червень бігти по траві
і розганяти зграї ластівчині.
А я зі словом ще була на «ви».
(Чи вже воно на «ти» зі мною нині?)

Палало літо вишнями в саду,
губило сонце в зелені проміння.
Ти думав – я без тебе пропаду.
Ти був правий, бо пропадаю нині

у літі, у листві та у літах,
хоча тебе згадати вже несила.
Мої слова достигли на гілках
і падають, і котяться по схилу.

І зовсім не медові – гіркота.
Ну що візьмеш з покрученої дички
у передосінь?..
Тільки сивий птах
видзьобує в гіллі малі кислички.

Софія Кримовська. Слово

Слово, неначе клітина, ділилось на речення.
Слово між нами було, безсумнівно, приреченим
стати романом. Нехай і місцями обпеченим.
Слово – найпершим було… Перед нами предтечами
інші, що били серця і хвалилися втечами…
Ми ще подібні до них, попередніх. У дечому…