Кока Черкаський. Не покидай мене, надіє

  

 

Не покидай мене, надіє,

Я сподіваюсь-буде так,
Хоч я старію  і сивію,
Проте ж горю я, а не тлію,
Багато можу, знаю, вмію,
І ще ж  натхненням володію,
Щоб показати всім їм фак!

Хоч незабаром вже півсотні,
Та ще далеко до безодні,
Живу не  вчора, а сьогодні,
І буду жити-не помру.
Так що, надіє, залишайся,
Гордися мною і пишайся,-
Я носа декому ще  втру!

А, власне, вибір невеликий,
Поглянь, які навколо пики!
У тої ноги – як  мотики,
А ті – неначе два глисти!
А в нас з тобою – все по  плану,
Тобі зорю з небес дістану,
А схочеш – то пірнем в нірвану,
Куди ж тобі, до кого йти?
 

Кока Черкаський. [холоднішало]

Вечір розфарбував небо у містичні рожеві кольори,  котрих  насправді не буває. Білою голкою кудись із заходу на схід поспішав реактивний авіалайнер, розперезуючи стратосферу  навпіл.Над пустирем з поодинокими  кволими деревцями тужливо кружляло, покаркуючи, вороння, провіщаючи переміну погоди,  а можливо,  і іще  чогось.

Холоднішало.

Я вийшов  винести сміття та подихати свіжим повітрям. У ліфті було накурено та, як завжди, насцяно. Щоб дотерпіти і не насцяти у ліфті, цим  паскудам не  допомагало  ніщо, навіть нещодавно почеплене дзеркало від одного з кандидатів  у  депутати.

Двері розчинилися на другому поверсі, і до ліфта зайшов сусід, колишній мент, з цигаркою у  зубах.

-         Вниз?