Сергій Рибницький. Загублене радіо

по загубленому радіо
я чую понурі вечори
змарнованих імен
і забутих номерів.
мої останні пальці
вогкими цигарками
виловлюють літні вогні
кімнатного крематорію
і вкотре мої хворі боги
проростають венами
у голодному небі.

по загубленому радіо
я кровоточу зимою,
я наздоганяю майбутнє
доки воно на милицях
заряджає батькові набої.
по загубленому радіо
я зашиваю себе і рани
пройденим перехрестям
і мої янголи-охоронці
кровоточать помилками
як кровоточить небо сонцем.

по загубленому радіо
промовляє кінець світу,
прийнамні, мого світу,
і я сам зникаю у болю:
частиною у власному,
а повністю у чужому,
а потім зцілююсь сам,
згодом залишаюсь сам
слідами талих проклять,
піснями загубленого радіо,
яке й досі ловить
хвилю ночі
для полум’я
від моїх листів…

Сергій Рибницький. Зав'язане небо

 

вірші

такі різні,

дещо мертві,

хмільні від дзеркала

коли читаєш їх на самоті,

коли життя той корабель,

який не має бортів.

вони солдати у лазареті

перед останньою війною,

вони потаємні кишені,

де сни сходять соняхом

із чорнильних озер

до зав’язаного неба.
 

ці надмірні тексти

ведуть переписку

із переповненою вічністю,

а ти змерзлий робінзон

треш слово об слово

на острові затонулих книг:

надто чужий малюнок

і надто власний нерв

аби було страшно

змінювати вірша,

який близнюком-психопатом

симулюватиме оплески

на зав’язаному небі.
 

затемнення слова

і кам’яніють вірші

під бантиком очей

зав’язаного неба:

ти читаєш уголос

вкотре одному дзеркалу

і у відображенні цілий всесвіт,

а направду ти –

вирвана сторінка

божого щоденника…

Сергій Рибницький. Наш маркетинг

ми продаємо осінь,
ми продаємо любов
по тюбику на день,
пишемо освідчення у накладних,
вигинаємо в кайданки
пломбувальний дріт
і вибитий касовий чек
на брудних простирадлах
стає підсумком життя
тривалістю у тиждень,
тривалістю в аванс.

ми продаємо осінь
за купюри листя
із портретом розірваного сонця
і ніч зростається із ліжком
вже пожованими деревами,
із зіпсованим шлунком вітру.
наша голодна осінь
готує бізнес-плани
на маршрути снів,
на простої хмар
і виставляє рахунки
за погодинне мовчання.

так мало тебе у тобі
і я ще десь горнуся
якорем на твоєму дні.
давай, візьму за руку,
поведу на край дощу,
де ми
діждемося
весни.
а ні –
нап’ємося разом
під шкільним парканом
і будемо далі продавцями
своїх тюбиків трагедій
без права
ділитися
теплом…