Оксана Суховій. Голос

Старіє голос. Ранок та імла.

А я стою, як віко проти вікон.

Ще трохи – й покладуть мені музики

погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять

та свічка перехилиться на груди.

Та й поведуть у білу хвищу люди

моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,

а не розрадять, а не заколишуть.

…Хіба прочахла поминальна тиша

впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…

Не насідай на нього, самотино…

Лети-лети, душе моя пташина,

і дихай-дихай на його вікно…

Оксана Суховій. Бузина (аудіопоезія)

Зацвіла я, бігме, зацвіла…

Бузиною, бігме, бузиною…

Нахилила луджені горла –

далину налила далиною.

Серце листям плине, наче лодь…

Дупла медом перепоналиті...

Понадпив меди мої Господь –

стало легше дихати на світі.

От і дишуть сто моїх смертей –

білий дим і руки прохолодні.

Аж моє розкісся золоте

перепозавилося на споді…

Не спивай медів з мого дупла!

Не труси квіток моїх рутвяних!

Тільки вчора, бігме, зацвіла,

а сьогодні перепозав’яну…

Оксана Суховій. У морській воді

Чотири богині танцюють у морі. І я –

зміїста форель, що струминня збиває під ними.

Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,

скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я

вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.

Минулі часи виростають із сонячних ям,

із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –

засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.

Медузи у роті – то їхня колишня могуть.

Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія

ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…

А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,

а в синьому морі танцюють чотири богині.

Оксана Суховій. Новина

Душа по вікна намерзає, немов зимовий монастир.
Мене вже меншає… Немає... Застиглу руку відпусти…
Мені вже сніг ладнає постіль. І ясно світиться крізь дим
кленовий крихітний апостроф на темних письменах води.

…Твоїх пробачень лід колючий. Твого «люблю» несхибний ніж.
А я скінчилася. Не мучся. Оддай тепер мене мені.

Оксана Суховій. Сад

Нам сад простить, бо ж він усім прощав –

паломникам, і королям, і звірам…

Твоя вустами видихнута віра –

то все, що мав колись ти і не мав,

бо ти останній ждав і не скорбів,

бо то в юрбі – печаль, скорбота, здогад,

а осторонь – там тільки над і понад,

полегкий крок над вигасанням жнив,

бо що йому – душа твоя і ти,

що прагнеш листо-падання і твані?

Притомний біль достиглого вмирання –

його не осягнути з висоти… 

Оксана Суховій. Чорні сукні летять

                              К.Ор.

Чорні сукні летять. Не питай і нічого не згадуй.

Завтра буде вода. А сьогодні мене не тривож.

Що ти хочеш тепер? Я – порожнього парку естрада,

павутинка дурна у чавуннім кільці огорож…

Ми купалися вдвох. А тепер знебуло і минуло.

Чорні сукні летять, чорні сукні над морем уже.

Терпко пахне лиман, помирають осінні акули,

аж скидається світ у судомах вологих пожеж.

Нащо ти мене ждеш? Я – плацкартна заплакана постіль.

Я не власне життя. Я лише півжиття, співжиття…

Просто згадуй мене. І не згадуй ніколи, бо просто

чорні сукні мої вже за пругом вечірнім летять.

Затріпочуть і все. Чорні-чорні, як море надвечір.

Мокрі сукні мої… полетіть на осінній лиман.

Поцілуйте її, поцілуйте її в холоднечу…

І скажіть, що мене… що для неї… що більше нема.

Оксана Суховій. Горлиці

К.Ор.

Дві горлиці викроювали вечір
з пахучих рік і божого вікна.
Два дихання, два білих полотна –
одним одна весільна кровотеча.

А вишивання напинало жили,
могильні тіні ткались у слідах.
Зрадецька зрада, наче резеда,
у руки перекроювала крила.

Як навіжені, сіпалися горла,
вечірні ружі пахли, як полин.
А горлиці сивіли і цвіли,
печаллю поневолюючи поле.

Оксана Суховій. Спокуси Святого Антонія

Я вас не любила. Надвечір пливуть кораблі.
Одягнена в чорне, і досі виходжу на пристань.
Вже очі прогіркли, вже плечі тонкі і тінисті
конають під вітром останніх вітрил на землі.

Я вас не любила. Я з вами на захід пливла.

Старі Нідерланди. Вже б тут і зостатись, абощо…

Й ченці, наче бджоли, кружляють навколо стола,

Й ченці, наче тіні, за нами виходять на площу.

На площі туман. І я знов не дивлюся на вас,

та ваші слова мені все потрапляють під кроки.

Ви ж тільки про листя? Не час говорити, не час!

Я вас не любила. Замовкніть… Замовкніть… Замовкніть…

Ця вогкість вечірня, і рук перехрестя, і слів…

Давайте повернемось. Темно і холодно.

Осінь

напилася крові і важко хрипить у петлі,

мов змучена відьма часів Ієроніма Босха.