Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

Лариса Іллюк. Хай би вже з миром...

У мегабітах захмарного обрію

знов заблудилось натхнення моє,

поночі спати мені не дає,

а завидна у рутинності порпає.

Лінки думок у закладки настягує —

різний непотреб зажури й образ —

пам’ять сама в той візок упряглась,

не оминає минуле увагою.

Нащо воно, за якою потребою?

Хай би вже з миром собі спочива…

Та мимовільно плете у слова,

прикрістю й болем гірким геть не гребує.

Лариса Іллюк. Що ж дарує Дід Мороз?

   Втішені тим, що у них з'явилася така чудова новорічна ялинка, усі поснули. Тільки до Данилка сон ніяк не йшов. Хлопчик вертівся на всі боки, вовтузився і бурчав, немов сердите ведмежа, прислухувався до сопіння інших дітей. От би йому так само спокійнісінько лягти та й заснути! Добре бути сміливцем, коли на тебе дивляться десятки очей, чекають від тебе чергової зухвалої витівки. Їм і на думку не спада, що за кілька годин ти лежатимеш у темряві та намагатимешся згадати кожну павутинку в кутку над ліжком.

    Відтоді, як світ його змінився, новорічна ніч для Дані стала одним із найскладніших випробувань. Не було поряд мами, що обійме і закутає ковдрою якнайтепліше. Не було батька, котрий над усіма його страхами посміхнеться і скаже: "Не переймайся, старий (його так смішило оте батькове "старий")". Данилко вважав себе достатньо дорослим, щоб не вірити в казочки про Діда Мороза. Та й звідки візьметься Дід Мороз у будинку, в якому нема навіть каміну?