Олександр Пушко. * * *

terra incognita –

вечору темно і тоскно

і від затятості

збиті об щебінь коліна

тільки свіча

на давно позабутих руїнах

і ворожбитка стара

що колись виливала на воску

дощ оживляє

знеможені спекою ринви

дика любов –

на воді ненаписаним колом

білим вином

де розгнузданий вечором холод

тихо підійде

й так само зненацька нарине

погляд у небо

де хмари первинно прозорі

плавиться віск

наче сонцем обпечені соти

вперше

удруге

утретє

вдесяте

і всоте

осінь втопає

в безодні хмільних алегорій

Олександр Пушко. * * *

покликав
раз
удруге
і востаннє
знітився
захід
де той клятий
схід
невизнаний
невпізнаний
не загнаний
модерний
день
сторчма летить
у світ

змішались кольори
червоний
жовтий
білий
немовби сон
цей

а на долоні
на дивнім перехресті
ліній
пурпурне
сходить сонце

Олександр Пушко. * * *

                «Вже дожились – забули колір неба…»
                                                  Ліна Костенко

поглянути в небо напевно і ніколи й нікому
та буде причастя тоді як закінчиться меса
читаються ночі як дії великої п’єси
чорним на білому

зникають крапки стираються зайві коми
і з аркушів білих – лиш паперові ребра
вдивляючись в зорі не бачити зовсім неба –
ніколи й нікому

Олександр Пушко. * * *

Ти в мені блукала.
Ти в мені блукала.
Ти вогнем робилася в мені.

Коли ніч дов'яже чорну павутину,
Ще на скронях в тебе не розтане сніг,
Наші сни загинуть без провини,
Щоби рястом сходить навесні.
Тіні у калюжах крутяться, як вихор.
Ряст зів’яв, щоб заново цвісти.

Ніч приходить тихо.
Ніч приходить тихо.
Ніч глядить невидимі мости.

Олександр Пушко. * * *

Розламається берег
 моєї ріки –
 зашумлять сто вітрів

 у печері

 в печалі
 засурмлять
 защемлять
 і погасять свічки
 і засвітять свої
 на новому причалі

 на сувої доріг
 причаївся едем
 пролягла магістраль
 на гранітні
 скрижалі
 віддалась
 відбулась
 наче цвіт хризантем
 розсипається світ
 із гірського кришталю