життя_на_дотик

знати
про що шемрають дощі
чим тривожиться серце 
куди щезає день
як подолати дорогу
де шукати силу 
чому небезпечна ніч
що ховає смерть
відчувати
життя_ на_ дотик

босий вірш

переходиш вереснем
як мостом понад полонинами
трави на них пахучі густі
вітер бавиться чубками буків
там у долинах назбирує 
повні пригорщі роси
а тут поміж вершин розсипає
перлинами встеляючи 
твою дорогу

ступаєш боса
бо вересень не пустить
стати на той міст у чоботях
мусиш їх залізних стоптати
світами за думкою мандруючи
аж перейдеш свої сім доріг
відтерпиш сім бід
відспіваєш сім пісень проминальних
попрощаєш час
перестанеш ловити шкірою
колючу тривожність хвилин

сонце барвами мідними грає
у кожній перлині посіяній вітром
тобі під ноги

переходиш вереснем
як мостом
помежи час
попри люди
попід небо

живеш життя

Анничка Королишин. просторове

                                                              Автор картини - Даша Мілай.                                                                                                     
                                               
                                                предтечею 
                                                підґрунтям 
                                                передсвяттям 
                                                переспівом
                                                пройманням
                                                прийняттям
                                                переплітанням 
                                                подихом
                                                причиною
                                                піднесенням
                                                предивним почуттям
                                                приходить правда поруч із людиною.

Анничка Королишин. мовчи

                                    у хорі прослави себе коханих
                                    не захочеш почутися
                                    знатимеш радість
                                    із того що дав тобі час 
                                    під цим небом мовчати

                                    багато недоброго нині
                                    світ сходить з розуму
                                    злітає з катушок 
                                    меркне
                                    а ліком на біль має стати любов
                                    знову й знову любов

                                    нехай не мовчить твоє серце
                                    у хвилю прозріння
                                    хай світлом відлунює диву
                                    і небо стається вільнішим
                                    хай голос лишається щирим
                                    та в час збайдужіння й  галасу
                                    без справжнього змісту живого
                                    нехай твоє слово
                                    мовчить

Анничка Королишин.вслід зимі.

                         щось забули важливе люди цієї зими,мабуть.
                         то вона й не вступається,жде.
                         он вже квітень гукнувсь
                         а сніги - лежать.
                         пригасає,тремтить від журби
                         невтамоване марне чекання.
                         що попереду?
                         літо?
                         чи поміжчасамитривання?
                         аритмія надій.
                         а життя
                         за водою
                         пливе.

Анничка Королишин.води душі моєї

                   
                     впасти б сонячним зайчиком
                     на чуприну річкової хвилі
                     плинути
                     проминати
                     але не минатися
                     зморщечки ночі
                     думки сутінкові
                     лагідним тихим доторком
                     розгладити б на чолі
                     променіти 
                     любити
                     душу чиюсь зігрівати
                     ...боляче,Господи...
                     світ величезний
                     а крила такі малі

Анничка Королишин. босоногі відчуття

                      

                       тріщини душ
                       обростають вузликами
                       шорсткої березової кори
                       сік життєдайний
                       гоїть вітрові крила
                       поранені об гостряки 
                       осколків розбитих надій
                       синя плахта неба
                       задивляється степові в очі
                       лягає на полотно стежка
                       мережана сонячним світлом
                       переплетена затінком вечорів
                       що були колись
                       сталися
                       і відійшли
                       забрунькують молоді пагони
                       і лише вітер знатиме
                       що мелодія
                       струменить
                       крізь чутливу мембрану болю
                       тріщинами душ гулятиме вітер
                       мелодії що він їх витворить
                       стануть полотнами
                       виткано буде узір 
                       складений зі слів 
                      чорним_по_білому       

Анничка Королишин. на полотні твого світу

                                               

                                        на полотні безкінечного світу
                                        вишиваю дорогу
                                        по якій до тебе прийде справжнє щастя
                                        відлунюю закличний гомін вічної любові 
                                        маленька зірничка на твоєму плечі
                                        тримаю теплими долоні
                                        щоб відігріти твої лагідним вогнем свого серця
                                        адже щастя - лише мить
                                        коли людина почувається неповторною

Анничка Королишин.Дай-но долоні...

                                             Сон.
                                             Передсвіття дня.
                                             Зимно.
                                             Десь навмання
                                             часу триває плин.
                                             Звершену суть хвилин
                                             тихо вплітає сніг
                                             у полотно доріг.
                                             Дай-но долоні...
                                             Будь...
                                             Поки сніги падуть,
                                             денну напругу скинь,
                                             Янголе..відпочинь...

Анничка Королишин.Затримати подих.

Владі.

Ранок,дорога,зима ще,
і слизько,і можна впасти.
Небо,яке нависало похмурими хмарами,
раптом заблисне на мить пагінцем лазуровим.
Сунеться,меншає,тане сумна кучугура.
Тоншає лід,
і сама,наче,танеш
тоненько.
Груди проймає щемким невпізнаваним звуком,
скрапленням жалю,спокутою холоду в пальцях.
Місто вивчає тебе,гомонить,накриває
хвилею давньої, вічно живої посвяти.
Хочеш зігріти чиїсь задубілі долоні,
отже,тримаєш свої у теплі до випадку.
Протяги..
Світиться день,переплетений суттю
тихого доторку скронь,
зачудовання,
сяйва...

Анничка Королишин. сад світу

                               
                                Сад Гетсиманський ще не відбуяв
                                прикрито небозвід над видноколом
                                у весну дерево збудилось голим
                                на грані дня і ночі тільки яв
                                а що ти можеш
                                струменіти соком
                                відлунювати гомоном
                                рости
                                нема у світі більшої мети
                                ніж Небо зріти чистим і глибоким
                                любити
                                все простити
                                все змогти
                                і твердь земну корінням власним чути
                                і завжди  бути
                                і перемогти
                                життям вмирання
                                а тоді заснути
                                щоб світ тебе ніколи не впіймав

Анничка Королишин. З ноосфери.

                                          Прокидаєшся.

                                          Сірі мережива тіл обминаєш в метро.

                                          Втихомирюєш день поміж справ і тривог.

                                          На межі між смерканням і зло, і добро.

                                          Хто вберіг тебе? Хто  тобі - Бог?

                                          Пояснити?

                                          Не варто.

                                          Цей сон набуває крил -

                                          маєш впасти,або полетиш.

                                          Помовчи.

                                          У тонесеньких сферах тиш

                                          допильнуй тихе світло

                                          одне-на-двох.

Анничка Королишин.Ти приходиш, Апостоле.

                      Ти приходиш,Апостоле.Там,де людина слабка.
                      Де від розпачу й болю не раз опускаються руки.
                      Де руйнується пам"ять.Де простих віддали на муки.
                      Де хвилина непевна,а справа спасіння тяжка.
                      Ти приходиш,Апостоле.Сяйвом святих куполів
                      в переплетеннях часу це Місто з тобою говорить.
                      Знак Хреста освятив колись Київські гори.
                      Ти приходиш.Щоб жоден із нас не здрібнів.

Анничка Королишин.Дорогою йдучи.

                              Над світом,за крайнебом,коли вже й день мине,
                              загомоню до тебе - почуй мене.

                              Крізь ночі,через тугу й життя терпке,сумне
                              покличу раз і вдруге - врятуй мене.

                              Пізнаю в грудях щастя,і хай не промине -
                              єдиний раз - назавжди - люби мене.

                              Світає...Пахне степом...Дорога...Мить...Щемне...
                              У Шопці,у Вертепі - знайди Мене...

Анничка Королишин.Янгольське.

                                      а Янгол Білий прилетів

                                      а тиша вдарила у груди

                                      а що тепер із нами буде

                                      а вже не треба давніх снів

                                      бо Янгол Білий прилетів

                                      бо верби ярі похилились

                                      бо ми такими народились

                                      бо завжди там бракує слів

                                      де Янгол Білий пролетів

                                      де світло тихе пломеніє

                                      де мить тремтить душа ясніє

                                      де понад хмари лине спів

                                      там Янгол Білий пролетів

                                      там сняться зоряні сонати

                                      там дива хочеться чекати

                                      там пережити б кілька днів

                                      щоб Янгол Білий прилетів             
                                      щоб тиша вдарила у груди

                                      щоб з тебе й мене були люди

                                      щоб не знайти чужих слідів

                                      і Янгол Білий прилетів

                                      і обпекло мій день страждання

                                      і стали зустрічі прощанням

                                      і час спинитися посмів

                                                десь  Янгол Білий відлетів...

Анничка Королишин.Перезавантаження.

                                                                                                              
Замкни вуста.
Прикрий на хвилю очі.
Вслухайся глибше.
Що в тобі бринить?
Спинися.
Стань.
Розглянься.
Серед ночі
до світла тихого загомони -
не словом,ні, -
життям твоїм,небого,
промов.
Живої попроси води.
Поринь в молитву.
А тоді - в дорогу.
Ген,кличе доля.
Не барися.
Йди!

Анничка Королишин.Образок.

Зависаєш, як павучок на павутинці, між небом і землею.
Вітер грається тобою безтямно.
Сонце визолочує павутинку.
Тримаєшся її.
Не знаєш, коли, де і через що обірветься.
Назбируєш світла.
Знаєш, що має прийти час заховатися в затишне кубельце.
Поринути в рятівний сон - до весни.                                      
Але то - потім.
Зараз - гойдаєшся між небом і землею.
Тоненька струна твоєї душі бринить незмовкаючим життям...

Анничка Королишин.Вмовкаючи.

                                 Перед світом, як чужинець, стати.
                                 Відпустити серце, хай мовчить.
                                 Бути і не бути.
                                 Перестати
                                 прислухатись, де тобі болить.
                                 Небо - рідне.
                                 І земля правічна
                                 покликом могутнім гомонить.
                                 І душа по-справжньому,дотично
                                 в унісон із вічністю звучить.