Татчин. кораблик

1

ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.

озирається лютий – довкола мороз і прана.

до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,

а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.

все довкола статичне, допоки мене не крає

ототожнення світу  з пораненим небокраєм,

у якому немає ні пекла, ні навіть раю,

у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –

невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,

молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...

це ядуче повітря безпечно вдихати разом.

та невміння терпіти доводить мене до сказу!

Татчин. Дамокл.

догори ногами тече ріка,

повен хмар і неба її рукав.

я від себе стільки разів тікав,

та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.

над твоїм будиночком зріс димок.

ти в самому центрі моїх думок,

і у них ми разом.

Татчин. навзаєм

у цьому місті здвоєних речей,

де все навзаєм – слово, тіло, постіль,

де навіть час прискорено тече –

приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.

і не тому, що я за кимось скучив.

довкілля пестить тисячами жал,

бо остаточно суче і минуче.

Татчин. Київський сплін

ядучі дні осінньої облуди

займають чергу в жовтий мавзолей.

терпке повітря гусне, наче ґлей.

весь листопад мене дратують люди.

а звідси сплін.

мені від цього зле.

суспільний простір шириться петлею.

довкола мене стільки молитов,

що їх тепер не вирізнить ніхто.

вони дзвенять у жовтій товщі ґлею,

як бджоли нот, помножені на сто.

ця самотина антиконструктивна.

я девальвую в прозове єство.

між слів і рим прадавній статус кво:

я - антивірш.

і це доволі дивно -

як атеїст, що вірить в божество.

це божество жило на Контрактовій.

її ім’я подобалось губам.

в її очах рибина голуба!

у ті часи я завше був готовий

кришити - здуру! - вірші голубам.

тепер щодня народжується будень.

нестача сонця - в сотні кіловат!

збулося стільки радощів і свят,

що розуміння - їх уже не буде -

як кілька слів від Господа в приват.

крихке довкілля стоншене мовчанням,

воно мені покірне, наче пес.

це словостій.

мій голос ще не скрес.

уздовж Дніпра тече навспак Почайна

і вдалині сахається небес.

Татчин. Восьмилисник

7
Мені без тебе тоскно, як тоді,

коли зусилля мерли поіменно.

Ті почуття, як кола по воді,

егоцентрично сходяться до мене.

Я в епіцентрі вражень і речей,

з яких лишилась рівно половина.

І це знання ще трішечки пече,

хоч я тобі ні літери не винен.

Усі листи написані. Тепер

лишається чекати і просити,

щоб вірші, що розгадують тебе

благий Господь просіяв через сито.

Їх стане рівно стільки, щоб затим

на самоті прийняти Богом дане.

Повз мене йде важкий осінній дим

і просто неба тане, тане, тане.

8

У синім небі біла бахрома

щодня висить якраз над небокраєм.

Не в тім печаль, що збудеться зима,

а в тім, що осінь довго помирає.

А ще у тім, що космосу тягар

щоночі тисне – нікуди тікати,

що замість серця стукає дзиґар,

а всі довкола жертви часу-ката.

Тому мені достатньо рим і слів,

які лишились спільними відтоді,

коли я жив вигнанцем край землі,

один за трьох – поет-художник-злодій.

І ще достатньо вірити у те,

що почуття  всесильні, наче повінь.

Що все на світі блякле і пусте,

окрім надії, віри і любові. 

Татчин. чоколяда

                   «..Не пухнастик я вам! Не малесенький! Не кошеня!
                      Нащо в вашій руці товстелезна оця чортівня?!...»

                                                            С.Осока

о Сергію Осоко, у нашій катівні безладдя.

цим високим тортурам антонім - розмірений лад:

ланцюги і браслети й гарячий, як кров, шоколад.

о Сергію Осоко... ну як вам тепер в чоколяді?

за взаємним сценарієм - ви недвижима колода.

вас лизатимуть троє (за вічність ви спустите дух),

і залижуть до смерти - вона ж невагома, як пух.

о Сергію Осоко... розслабтеся, це - насолода!

в семантичному полі взаємин між жертвою й катом

прогнозована ніжність - насправді - ні жертв, ні катів!

кожен другий у нас андрогіном би стати хотів.

о Сергію Осоко... волає кожнісінький атом!

ці тортури не вічні, за ними іде летаргія.

попустіться, розслабтеся, сніте скуйовджені сни:

в них ваш кат - ви удвох - ви навіки поєднані з ним.

о Сергію Осоко,

Сергію Осоко,

Сергію...

Татчин. з Болівії з Любов'ю

о Корделіє Орман, як тяжко вмирав понеділок.
я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!

моветон, вибачайте...

безглуздо загинув вівторок.
переходив надвечір дорогу - попав під таксі.
за сценарієм зверху, вівторки приречені всі.
о Корделіє Орман... у клубі Гевара з Дель Торо.

а у середу морепродукти - кальмари і риба.
починаю світитися: фосфору стачить на те,
щоб довколишній люд роздивився як серце цвіте.

о Корделіє Орман... мій господи, зжалься і вибав.

хай від ранку до вечора пестять невидимі руки:
у пречистий четвер колискова, як річка, несе.
все на світі минає, і тільки любов - над усе!
о Корделіє Орман... хоча би візьміть на поруки.

ностальгую в Болівії. 
в п'ятницю спокій і тиша.
всі очікують диво, яке перевершить дива.
я володар чекання! благаю, візьміть мене два!
о Корделіє Орман... як я - вам ніхто не напише.

і ніхто не розкаже про цю потойбічну суботу.
у суботу спочинок: резонно цуратися слів.

я римований ґніт, що зайнявся і майже дотлів.

о Корделіє Орман... маркітно і млосно до поту.

бо в неділю катарсис: у нашому маркокортелі
на кожнісінькій марці друкують ваш профіль анфас.
ех, чому це не ви не мене і чому я не вас?!
о Корделіє Орман...
Корделіє Орман...
Корделі...

Татчин. Медитативний вальс

Жовтень навшпиньки скрадається селами,
небо від птаства рябе.
Вітер-човняр над пустими оселями
медитативно гребе.

Ця пасторальна вечірня ідилія
йде по небесному шву
понад городами, де у бадиллі я
сомнамбулічно живу.

Вистигле сонце приречено котиться
вздовж архетипних небес.
День фінішує мінором, і кода ця
вічна – зі мною чи без.

Апоплексична плаксива мелодія,
напнута, ніби струна.
В себе самого вдивлятися годі – я
більше б нічого не взнав.

Ти через відстань у мене посвячена,
в силаботоніку слів.
Ми починаємо наново – наче на
вільній від людства землі.

Світ медитує і ця медитація –
світла молитва Христу.
В егоцентричному жовтому танці я
ситуативно веду.

Більше ніхто і ніколи не втрутиться
в наш перманентний двобій.
Пий мої вірші напам’ять: отрута ця –
щирий дарунок тобі.