Орко Ярош. Вчителька що співає янголів

у неї вдома день згорів

у неї серед кімнати

на воді

погойдуються тіла

відтяті тишею

вона сідає в крісло

з кавою і човном на щоці

і співає своїх вечірніх янголів

- о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу

він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове

сонце котик на лавці в’язання у коробці труна червона

о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу

принесли його рибалки вранці в нього з очей вода витікала

він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове

а потім вона встає з крісла так тихо

що міські табуни нашорошують вуха і біжать невідомо куди

на її чорного гребінця з блискучими каштановими волосинами

дощ стукає в шибку горохом

вікна сопуть

рибалки виймають з води свої сіті

обтирають руки об штани

і мовчки йдуть у гості до її сина

Орко Ярош. Горгона і Персей

 Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
 Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
 Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
 Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
 - Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
 Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
 Як завжди.

Орко Ярош. Тернова Магда

І.
урівень з риб’ячими губами квітів
і сонцем украденим із сорочого гнізда
по вівсяному килиму
йде вечірня Магда

села кидають їй услід людей
і хлюпають на плечі синьою темнотою
але вона ще не пробудилася
тільки дві величезні брили ворушаться в неї в кишенях
та вогняним диханням собаки за нею двояться

Магда спить
Магда обережно ступає
розсуваючи перед собою гори
але навіть не ворушиться попіл
у порожньому жертовнику її рота

і лише перисті хмари
та ластівка прибита цвяхом до стіни
бачать
як по терновому килиму
урівень з мовчазними людьми
йде Магда

ІІ.
дівчата в степу відрізають під корінь свої коси
і кидають під ноги собакам
а в кожній косі –
минає літо і суниці не втрапляють до жмень
а в кожній жмені –
сніг і марна дорога додому

Магда спить
Магда тягнеться ковилою
і вже потроху прочиняє вуста
аби собаки
змогли повечеряти й постелитися

Магда крадеться за юнаками
що купалися вночі
із крапель на їхніх спинах робить собі намисто
підпирає їхні вуста терновими патиками
ранить їх один об одного
і відпускає в село старими дідами
з мокрими сітями на плечах

поміж микол степанів і грицьків
світлою смугою
стоїть терновий Ісус
він руками перепиняє солоні чоловічі сльози
і наказує їм вертати назад
до теплих овечих кошар

а Магда вже прокидається
однаково й моторошно дивляться на неї
старі церкви
кланяється й падає навколішки перед нею
марна дорога додому

Орко Ярош. Ци Сі

сонце на твоїх литках безконечне як прощання
сидиш ти на подушці хмелю
і скляними нігтями
лоскочеш молодого тремтячого бога

за вікнами твоїми крутяться колеса
червоні сазани у твоїх басейнах
співають про любов і небачені просвіти –
між тугою творення і твоїми обіймами

твоє око всевидяче як пес на ланцюгу
твоє дихання чутливе як мороз по шкірі
і нікуди подітися од твого пронизуючого мороку

стоять у тарілках порцелянових
одноденні твої печалі
і нащадки твої бджолами мерехтять коло вух

а сто ковалів стоячи на колінах
смиренно питають у тебе
а скільки ж смертей
умістилося всередині
бодай однієї твоєї залізної волосини?

Орко Ярош. Лялька-мулатка

по лезові столу замкнена в коробку ніч стукає
між берегів води розлитої головою влягається
гаряча як жінка що загубила ключ
гірка як цівка рушниці

утікайте!
попелом вояки пролітають червоні діви танцюють
утікайте!
нитками страх підступає волоссям світло обтинає
утікайте!
як ранами зійде білизна страшно вам буде страшно

мав колись мисливець доньку як яблуньку як рибку
дівчинку колискову співучу як віхола дівчинку під подушкою
з дня на день із ночі на ніч співала вона все тихіше
аж поки й не спитала її ніч серед листя гаптованого:

- де батька твого ховати будемо?

Орко Ярош. Дерево з рудими квітами

посеред костьолу терен вечірній росте

голуб на нього молиться

і одвертає до вікон

погаслі камені життя

на опалі тернові квіти

трубадури й ваганти ллють молоко

і те молоко теж росте

трохи млосно і втомлено виростає

а довкола ратуші походжає весна

зі столітніми оленями за руку

вона різкою виганяє п’яних спудеїв

на дощ і сонце

в той час як під вечірніми квітами терну

помирає пергамент

у зморшках і мідних прожилках

Орко Ярош. Господиня

жінка медуза

жінка тепла пляма моря

голосом у якому всі померли

світить лампади

з риб’ячих кістяків

жінка бронзових зап’ясть

жінка підземних птахів

закликає з полудня акторів бродячого цирку

голосом

у якому діти

перекинулися човнами

з морської піни виходять люди

замислені і розстріляні

аби по тоненькій піщаній косі

по солоних обмілинах

зайти нарешті всередину величезної мушлі

на якій

жінка кит

жінка опалий вітер

ночами грає жалобу 

Орко Ярош. Сніги небесної печалі

 Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як  рипить потривожене ліжко.
 Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
 За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…

Орко Ярош. Втеча

Він запалив сірника і, доки той гаснув, роздивився будинок. Східці, запах цвілі, перекинутий комод, стілець посеред кімнати. Ніби втікали, подумалося йому. Він знав, як це – тікати.
 Старі жовклі газети шелестіли від вітру.
 Він сів і прихилився до стіни. Дихав уже спокійніше.
 Пекло у лівому боці – біль то вщухав, то знову розгорався.
 «Може, на цей раз обійдеться», - думав він, п’ючи цю затишну пітьму. Але знав напевно: ні.
 Він заплющив очі. За вікном колихалися дерева. Шум вулиць долинав, ніби крізь сон.
 Унизу голосно стукнули дверцята. І вдруге, і ще, і ще.
 Він прислухався.
 Східцями підіймалися.
 Тіло вкрилося сиротами, але він умить спинив той зрадливий дріж.
 Підіймалися мовчки, впевнено – ніби цей дім їм був давно знайомим.
 Двері відчинилися – і він знову побачив їх.
 Скупе світло ліхтарів кинуло величезні тіні, змішало їх, і здалося, що людей в кімнаті ще більше.
 Зняли верхній одяг.
 Сіли за стіл – як він не помітив його відразу? – довгий, зі спущеним обрусом. Хтось дістав з буфету склянки, хтось – хліб, рибу і виноград.
 Він сидів поміж ними.
 Зігнутий у плечах чоловік накинув одежину і – він йому знову кивнув – тихо причинив двері.
 Лише тепер він відчув смак вина, черствого хліба, а риба видалася йому такою смачною, як ніколи й ніде.
 Тепер уже не потрібно тікати, думалося йому, і він кидав до рота виноград. Зернятка хрускотіли на зубах.
 Вітер, залітаючи у відчинене вікно, шурхотів газетами.
 «Зараз, ще трохи», - подумав він, гладячи по голові жінку. Відчував тепло тіла, притиснутого до його колін.
 Він підвівся, і коли у двері увірвалася сторожа, вийшов назустріч. Кімнату залило сяйво.

Орко Ярош. Березень

вранці мені переламали хребта

а вночі від запалення легень

помер останній австрійський імператор Карл

ми лежали поруч

біля поїзда

що тільки-но відтав після зими

пероном походжали паничики

і панночки в паризькому хутрі

а він був мертвий настільки ж

як зелена щука що пролетіла над нами з проталин

несучи в зубах фамільні коштовності

починався перший у житті дощ

поза моїми корчами на бруківці

поза шкельцями його пенсне

поза хмелем його майже прозорих очей

дощ облягав усіх так щільно

що годі було розгледіти щось

навіть великі вокзальні двері

навіть архирея

що обережно проносив свою рясу

над калюжами

а ми були зовсім сухі

смушки його коміра дихали так вільно

як мої легені

я сміявся без причини

і вже забував про те як мені болить

його чоботи з-під брезенту пахли сирістю і конваліями

тим часом двірники пішли спати

мені ставало все гірше і гірше

йому все було байдуже

мимо нас

ішли на роботу шевці

скакала з диму кіннота

дибали старчихи в картатих хустках

і всі вони питали

це ви?

це ви?

це ви?

але ніхто не знав

з ким вони говорили

Орко Ярош. Лютий

крапля крові на дверцях шафи

схожа на жолудь що ледве вижив під снігом

крапля крові схожа на сірник

у пальцях теслі

що свистить і майструє мені рідню

чуєш я щез би

я щез би

скло ковтає мою п’ятірню

і я більше не дихаю

я припасовую сосни

одну до одної на піску

боюся дихати на екран

де тато веде мене купатись

біля ніг

у мішку

пручається спіймана злива

боже чуєш я щез би

я щез би

моя рідня у червоних бинтах

у мерзлих грунтах

пише мені листа

боже

а де листоноша?..........

Орко Ярош. Бризки

твоє обличчя висічене

гутаперчеве

коричневе

ліхтарі падання заспіви

ми п’ємо з тобою тверде пиво

і я розгортаю твоє пальто

і труся щокою об твого

зеленого светра

моє

переходить у твоє

ми біжимо

і не розуміємо

як могли стільки

з тобою не цілуватися

свист кельти конопля

верошпірон

аспаркам

еуфілін

теофідрін

мілдронад

як ми могли…………………