Показ дописів із міткою gradus. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою gradus. Показати всі дописи

четвер, 11 квітня 2013 р.

Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

субота, 12 січня 2013 р.

Gradus. Розбір вірша Відани Баганецької "Великий Луг""




Минули нарешті новорічні свята, а значить - настав час для нашої традиційної рубрики. Сьогодні пропонуємо вашій увазі розбір поезії Відани Баганецької "Великий Луг" (http://litera-guru.blogspot.com/2012/11/blog-post_1610.html).
Одразу хочу закликати, безперечно, талановиту і самбутню авторку уважно і неупереджено прочитати усе написане і спробувати подивитися на власний текст очима критиків, а головне - пам"ятати, що мета рубрики - усім миром поміркувати про поетичний текст і поезію загалом, а не особисто "вишпетити" автора :). Отже, поїхали:

четвер, 10 січня 2013 р.

ОльгамацО. Мости


я наводжу мости мене вабить ходіння мостами
бо без них мов без рук як не вмієш іти по воді
не тримай мене більше ми вже нероздільними стали
ми потрапили разом самі до своїх володінь

на мостах тренувати ходу то заняття веселе
можна впасти в усмішку ріки без усяких причин
я наводжу мости і щоразу від себе до себе
ну а ти попід ними течи і течи і течи

Лариса Іллюк. Хай би вже з миром...

У мегабітах захмарного обрію
знов заблудилось натхнення моє,
поночі спати мені не дає,
а завидна у рутинності порпає.
Лінки думок у закладки настягує
різний непотреб зажури й образ
пам’ять сама в той візок упряглась,
не оминає минуле увагою.
Нащо воно, за якою потребою?
Хай би вже з миром собі спочива…
Та мимовільно плете у слова,
прикрістю й болем гірким геть не гребує.

понеділок, 24 грудня 2012 р.

Катерина Грушовська. Я віддам півжиття















я віддам півжиття, щоб тобі показати цю зиму
продаватиму подихи/погляди/дотики срібні
кожен спогад, морфіном просякнуті рими

хоч і дивно
кому ці каліки потрібні ?

я віддам півжиття, щоб сніги проростали крізь шкіру
щоб пускали коріння, розросталися інеєм мертвим
мов розпатлані сивоволосі офіри

це сніги, нене, винні
не невинні загублені жертви

неділя, 23 грудня 2012 р.

ОльгамацО. Скриньки


хлопчику із музикальною зовнішністю
у тебе під сорочкою нечувані мелодії
у тебе замість душі музична скринька
і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки
усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю
у тебе під сукнею нечитані вірші
у тебе замість душі поетична скринька
і якщо розв'язати бантик твоєї сукні
усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі
тримай свої мелодії у секреті
блукай у міжтінні днів
і як тільки зустрінеш
дівчинку із поетичною зовнішністю
не розгубися
поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі
тримай свої вірші в таємниці
будь уважна до незнайомців
і вчися бачити крізь сорочки
бо коли прийде
хлопчик із музикальною зовнішністю
усі скриньки відкриються

ви станете музикою
ви станете поезією
усе стане вами

четвер, 20 грудня 2012 р.

Ярослав Петришин. Кінець Ери П'ятого Сонця


Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сита
снігом занесуть.

Що сонце змеркне -
вп’яте, – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.

І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці:
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.

В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будуть їх справжні
судні язики...

Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте, - і спроквола
розiрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.

середа, 19 грудня 2012 р.

ОльгамацО. (де)монолог


любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

понеділок, 17 грудня 2012 р.

ОльгамацО. Квіт


я щоночі шукаю поезії квіт
коли місяць уповні
і коли ніч несповна місяця
я відлітаю далеко за місто
далеко за всесвіт

там у хащі натхнення
визбирую у рукави душі
усе що квітне
допоки треті музи
голосу не подадуть

і тільки в останню ніч
кожної високосної вічності
я напуваю усіх спраглих
настойкою з квіту поезії

і без окулярів бачу
як у їхніх розширених зіницях
бісики грають
бо ж ока обидва у мене треті
а вірші мої приворотні

субота, 15 грудня 2012 р.

Gradus. Розбір вірша Терцини «Зірничне плесо конюшинових отав»




На всіх календарях субота. А це значить, що прийшов час чергового огляду з високим градусом. Сьогодні ви маєте можливість ознайомитись з розбором твору Терцини. І не тільки прочитати всі, часто протилежні, думки з цього приводу, але й додати свої власні в коментарях. Не соромтесь, адже чим більше таких різноманітних точок зору, тим цікавіше – і авторам, і читачам.


Терцина. Зірничне коло конюшинових отав

Цю тишу виплекала ніч.
Цю темряву, народжену мовчанням сонця,
розвиднює осріблений псалом молодика.
На соковитий луг лягла молочного туману пелена,
бомбони конюшини п’ють росу.
Кульбаби всю свою красу із меду жовтого
у білий пух перетворили –
летять за вітром безтурботні парашутики насіння.
Лапаті вуха лопуха порозросталися ушир,
пітьма читає ставковий псалтир.
Дзеркальне плесо відображує танок зірок.
Кінський щавель гінкими стрілами багатий.
Крислатий явір вийшов до води.
Качки шерехотять у володінні гострої осоки.
Від мурів замку йде тепло
і розливається над лугом соковитий спокій.
Понад туманами пливе,
мов корабель, старенький монастир.
У трюмах саду – 
зорепаду сіль, гупають яблука, грушки.
Щогла кринички_журавля дрімає в товаристві винограду.
Хорали ангелів цвітуть молитвою – осанна.
Ясніють стигми для душі і тіла – образи’.
Кублиться прохолодою під мурами мара туману,
осика тче тремтячий шерех страху –
вводить у оману,
плющ упіймав високий мур у плетений ясир.

Цю ніч зірничну,
цю тишу /конюшиновий імбир/
напоєну серпневою задухою дурману,
ковальський молот грому
без жалю розбив.



четвер, 13 грудня 2012 р.

Андрій Костик. Предтечі бога.


Ти реальний ?
А ти ?
І Вони справді задумались.  Хто з них існує?  Який критерій існування?  Хто з них виник перший?  Чи «Вони» — це тільки «Він»?  Вони поглянули на власну  тінь. Та легенько усміхнулась.

субота, 8 грудня 2012 р.

До вашої уваги розбір вірша Домініка Луцюка "Сад".



Ну ось і прийшла жадана мить: ми нарешті допалися до нового вірша, завзято його розібрали і готові обговорити результати з вами. Для тих, хто досі не в темі, нагадую, наразі перед вам другий огляд нашої критичної рубрики 'GRADUS'. Сьогодні ми розбираємо вірш Домініка Луцюка "Сад".  

Також з метою розвитку власного критичного хисту щиро припрошуємо і чесно радимо: приєднуйтеся до розборів віршів і публікуйте власні варіанти розбору розглянутого нами вірша у коментарях. 

 


вівторок, 4 грудня 2012 р.

Увага! GRADUS!



Любі друзі, вітаємо вас із зимою, противненьким вогким снігом і цікавими гуральницькими буднями!

А заодно не забуваємо нагадати про нашу улюблену народну бавлянку 'GRADUS', про яку пропонуємо прочитати за одноіменним посиланням, і до якої щиро закликаємо приєднуватися.

Також в цілях розвитку власного критичного хисту щиро припрошуємо і чесно радимо приєднуватися до розборів віршів і публікувати власні варіанти розбору розглянутого критиками вірша у вигляді коментарів.


Завжди ваша
вельмишановна Адміністрація.

понеділок, 3 грудня 2012 р.

Яна Устимко. тихо


                                                                                                                                                                                        















тихо тече вода
тихо  аж чути осінь
як вона листя зносить        
стелячи холодам

тихо тече  вода                            
миє гниле коріння     
серце ховає в ріні                      
злякана тінь худа            

тихо тече вода
каяною сльозою                        
на небесах прозорих
ангели крижмо золять –
добрий Господь 
воздав

Відана Баганецька. приїхав




Приїхав.  
          Електричками,  гру-
женими  сирістю,  сірістю,  
млістю  та  судомами,
протягами;  везли  мару,
мікробів,  сонце  і  мороз,
і  посмішок  щасливих  стоси,
і  посмішок  скупих  і  знічених,
і  мічених  ідей;  гукали  
пароплави  на  Дніпрі,
ворони  зачудовано  припали  
очиськами  до  сходу  сонця,  
і  повагом,  без  роздратунку,
зливши  звичну  жовч,  
розливши  синяву  
озимим  збіжжям  вищого  ґатунку,  
обсіли  тісно
грізні  лапи  дуба.

Навмання.  
           Ані  дзвінка,  ані  тремтіння  
дроту  над  степами.  
Схотів  згадати  літо.
Втекти  від  мами.
Привезти  меду,  думати  про  діда.

неділя, 2 грудня 2012 р.

Gradus. Розбір вірша В’ячеслава Імамова „Квіти снів”



Як ми й обіцяли два тижні тому, розбираємо всі вчотирьох один вірш. Всі вчотирьох, але – кожен окремо. Плюс аж дві думки від сторонніх експертів.
Кому ще цікава нищівна критика, і надалі ставте коло своїх віршів тег „gradus”. Десь через два тижні ми розбиратимемо інший вірш іншого автора. А поки що – читайте це.

Терцина. Сліди од підошов


                       містечковий всесвіт за горіхами сонними
                       у північ одбиту схололими дзвонами
                                                Сонце Місяць



Коріння нічного дощу
вплітається у дрімоту невеличкого міста.
Синагога схлипує вві сні.
Її шкіра – у синцях плісняви,
у ранах від куль ховаються павуки.
На запльованій підлозі – сліди запустіння.
Перекреслені трухлявістю дошок,
сльозяться_сліпають зіниці вікон.
Іржавіють цвяхи_вії.
Крізь шпарини вікон усередину вдирається вітер,
нишпорить у пронизаній дощовим скапуванням чорноті,
хапає за крила кажанів,
напинає павутиння і стихає.

На площі – ані душі.

З Рубані* сповзає важка ковдра туману,
дзвіниця церкви задихається у білому мареві.
Ладан, упереміж із лунами молитовного співу,
образами святих, витає над сусальним спокоєм храму.
У теплому, зігрітому людськими проханнями і жалями,
ситому нутрі чуває лампадка.

Шум ріки змішується із шерехом тіней смерекових велетнів,
запах осінньої хвої в’їдається у легені містечка.
На цвинтарі під горою блимають поодинокі вогники свічок.
Хрести, напившись дощу, наче вищають.
Ростуть, з року в рік, мов гриби.

Гора журиться.

Ліхтарі вихоплюють із темряви
метушню каштанових ґудзичків,
яскравих фантиків од цукерок,
зблиски калюж,
що їм вітер сипонув у спину жменю листя.

Міський парк ховає за пазухою камінь.
Темне минуле.
Місток через потічок –
плита_надгробок, що надписом униз (до води )
мовчить на івриті про те, хто спочиває десь там у землі,
з якої її вирвано із корінням,
а кістки сиротіють за межею душі.

…Скільки ж слідів од підошов зосталося
на спаплюженій байдужістю спині –
не злічити…

Над ранок сонячна манна осяє вулички,
додасть терпких кольорів у гриви кленів,
підкине павутинок_хмизу у рудавий вогонь падолисту,
зігріє одцвілі зела, написи та понівечені тіла могил
на єврейському цвинтарі.
Чинно зазиратиме у вікна церкви,
прикрасить могилку синагоги,
відвідає костел, що більше аніж півстоліття
відбував покуту: заводом по виготовленню ліхтариків «Маяк»
(за часів радянської влади).
Заплутається у жевжикуватому цвіріньканні
і розчиниться між запахів:
диму із коминів,
пізніх яблук,
смарагдових ялиць,
прілого листя сонних горіхів,
річкової вологи,
посеред вохристого падолиста
та одвічної неприкаяності вибраного_вигнаного народу.



*назва гори у Старому Самборі, Львівської області

Катерина Грушовська. любий, знаєш, в альбіносів червоні очі



любий, знаєш
в альбіносів червоні очі
і прозоро-прозова шкіра
їхні вії з вітром шепочуть
їхні вії безбарвно вірні
і хапаються за повітря
і мов риби ковтають простір
їхні очі на вістрі світла
їхні очі багряний острів

знаєш, любий
просто в них немає пігмента
що забарвлює райдужку ока
градуйованим монументом
теракотова паволока
капілярно-судинна сітка
геть оголена, не захищена
кулачками пучечки світла
істероїдно тихо нищить

просто в очі - а там судини
просто в очі - а там без фальшу

видихатиму похвилинно
комбіновано-гумовим маршем

вечір в сотнях "але" загубиться
між щілинами аргументів
поцілую у губи сутність

ти для мене був цим пігментом

хоча, певно
його відсутністю

середа, 28 листопада 2012 р.

Відана Баганецька. Великий Луг

Фото: ash
                             
                                       Трава-мурава... 
                                       Узялася сном-марою 
                                       слава бойова.
                                       Мацуо Басьо //Микола Лукаш
Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

Світлана Луцкова. Три миттєвості літа


 Джозефіна Уолл

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у тендітні тільця ластовині
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти -
Мій квітковий король у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.