Gradus. Розбір вірша Терцини «Зірничне плесо конюшинових отав»

На всіх календарях субота. А це значить, що прийшов час чергового огляду з високим градусом. Сьогодні ви маєте можливість ознайомитись з розбором твору Терцини. І не тільки прочитати всі, часто протилежні, думки з цього приводу, але й додати свої власні в коментарях. Не соромтесь, адже чим більше таких різноманітних точок зору, тим цікавіше – і авторам, і читачам.

Терцина. Зірничне коло конюшинових отав

Цю тишу виплекала ніч.

Цю темряву, народжену мовчанням сонця,

розвиднює осріблений псалом молодика.

На соковитий луг лягла молочного туману пелена,

бомбони конюшини п’ють росу.

Кульбаби всю свою красу із меду жовтого

у білий пух перетворили –

летять за вітром безтурботні парашутики насіння.

Лапаті вуха лопуха порозросталися ушир,

пітьма читає ставковий псалтир.

Дзеркальне плесо відображує танок зірок.

Кінський щавель гінкими стрілами багатий.

Крислатий явір вийшов до води.

Качки шерехотять у володінні гострої осоки.

Від мурів замку йде тепло

і розливається над лугом соковитий спокій.

Понад туманами пливе,

мов корабель, старенький монастир.

У трюмах саду – 

зорепаду сіль, гупають яблука, грушки.

Щогла кринички_журавля дрімає в товаристві винограду.

Хорали ангелів цвітуть молитвою – осанна.

Ясніють стигми для душі і тіла – образи’.

Кублиться прохолодою під мурами мара туману,

осика тче тремтячий шерех страху –

вводить у оману,

плющ упіймав високий мур у плетений ясир.

Цю ніч зірничну,

цю тишу /конюшиновий імбир/

напоєну серпневою задухою дурману,

ковальський молот грому

без жалю розбив.

Ніка Новікова

Минулого разу, під час мого модерування, я обрала до розгляду вірш Домініка Луцюка. Його «Сад» – це вірш із досить чіткими акцентами для аналізу. Про нього було легко говорити. Усі нюанси – плюси і мінуси – були більш, ніж опуклими і видимими. Власне, це і стало причиною того, що було обрано саме Луцюків «Сад».

З віршем Терцини все інакше. Про нього можна говорити багато, але аналізувати його непросто. У першу чергу через те, що за враженням він не є, власне, віршем. Це поезія, припустимо, але не вірш. Хоча ця різниця насправді помітна лише при спробі аналізу, не раніше. До нього не застосуєш ані критеріїв оцінки силаботоніки, ані критеріїв оцінки верлібру...

Картинки зримі, але в цілому – це одна рафінована емоція, єдина візія, розбита на стоп-кадри. Усі вони філігранні, вичесані, сповнені якогось аж архаїчного шарму. З одного боку – це текст-споглядання, з іншого –  текст-штурм-читача-порівняннями і епітетами: «народжену мовчанням сонця», «осріблений псалом молодика», «молочного туману пелена», «бомбони конюшини» – по одному на рядок! Не наважуся сказати, що насичений текст – це погано. Але коли він перенасичений, коли гармонія порушена, виникає думка, що такий текст цілком можна було б розділити на кілька, і жоден від цього не втратив би.

Наразі текст Терцини – це елегійна галерея, яка виявилася затісною для такої кількості полотен-образів.  До того ж, всі вони виписані подекуди надто точно і чітко: десь тут проходить та сама межа стерильності образу, та сама мить, коли техніка повністю підпорядковує собі і поглинає диво враження.

А тому попри всю старанність письма, дива не сталося, хімія не спрацювала. І на тлі естетичного задоволення від споглядання – співпереживання не відбулося. Текст народився, але не зажив своїм повнокровним життям.

Додам кілька порад.  По-перше, не зле було би спробувати будувати текст на одному дихан-ні, одному образі. Якщо вам вдасться розгорнути і оживити хоча б один образ в одному текс-ті, читач неодмінно емпатує вам. І текст заживе самостійно.

Окрім того, інколи не зайве наслідування. Власне, у розумних межах воно корисне усім. Що я маю на увазі. Коли ви читаєте добру поезію, коли захоплюєтеся і просякаєте нею, спробуй-те проаналізувати і виділити те, що захоплює вас найбільше, і що ви хотіли би перенести у своє письмо. Можна навіть виписати, якщо вражень і прочитаних гарних віршів/поетів бага-то. Коли наступного разу писатимете власний текст, сміливо спробуйте додати виділені вра-жаючі риси чужого письма до свого. Не бійтеся. Якщо ви робитимете це свідомо, пробува-тимете знову і знову, з часом ваші тексти неодмінно набудуть цих рис, але вже ваших, автентичних.


Сергій Осока

Якщо в назві вірша я бачу аж два епітети, то навряд чи я читатиму сам вірш. Але тут, як кажуть, прийшлось…
А загалом у вірші ні мало ні багато – 17 (сімнадцять!) епітетів. І, на жаль, динаміка тексту безнадійно застрягає в деталізації. Враження, ніби йдеш болотом, яке засмоктує, засмоктує, засмоктує, через силу витягаєш одну ногу, робиш ривок уперед, і раптом помічаєш, що застрягла вже й друга. Всі оці прикметникові характеристики створюють задушливу атмосферу, ніби читач запалив у себе в кімнаті 17 ароматичних паличок з різними запахами – ні вдихнути, ні видихнути вже. Суцільне сяяння, палахкотіння й пахотнява. І куди од цього діватися – хтозна.
«Осріблений псалом молодика», «хорали ангелів цвітуть молитвою», «серпнева задуха дурману» – од такої перенасиченої блискучою бутафорією образності хочеться тікати якомога далі, а ще краще – помити руки від суцільного пилку, нектару й амброзії, і прочитати що-небудь просте і суворе, як, приміром, у Євгена Плужника.
Метафори: «безтурботні парашутики насіння» – такий образ може дозволити собі тільки початківець, бо це надто вже передбачувано, надто просто. І такі майже всі образи у вірші. Трошки вибивається (у позитивному сенсі) тільки «конюшиновий імбир».
Вірш сам по собі – суто описовий. Суто! Внутрішня драматургія відсутня. Жодної думки, чи судження, чи висновку, також не бачу. Трохи нагадує описи природи в нудних радянських письменників. Так само хочеться спитати «Ну, ок. Село спить. Садки вишневі. Бджоли жовті. І що далі?!! Де емоції?» Споглядальна поезія на сьогодні вже віджила своє. Потрібне ставлення автора, якого тут, на жаль, немає.
Подеякі спроби ритмізувати даний креатив, як мінімум, дивують (я про внутрішні рими, які попадаються на очі то там, то сям).
Також дещо бентежить підозріле тяжіння авторки до сакральної образності – у вірші є і псалом, і псалтир, і монастир, і хорали, і ангели, і навіть стигми. Поряд з ними трюм зі щоглою мають трохи дикуватий, невпевнений вигляд. Так і спадає на думку Булгаков. От не можу вирішити, чий вірш переді мною – автора роману про Понтія Пілата, чи то Настасьї Лукінішни Нєпрємєнової, яка писала морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж».
Якби мене Терцина Ши спитала, що робити, я би порадив їй писати скупіше, скутіше, густіше (принаймні, поки що). Не дозволяти собі більше двох – трьох епітетів на один вірш. Не зловживати розлогою метафорикою, як то «напоєну серпневою задухою дурману», «осика тче тремтячий шерех страху» і тому подібні багатослівні ванільності.  Не читати жіночої поезії (окрім Андієвської), а читати багато чоловічої. Хтозна, може в такий спосіб і вдасться виборсатися їй з цієї духмяної ванни, повної рожевих мильних бульбашок. Сподіваюся на це.


Світлана Ілініч

Якось  прочитала у одному із поетичних оглядів, що сьогоднішні автори дуже мало пишуть пейзажної лірики, що споконвічний зв’язок поетичного слова із красою природи остаточно розірвано… Після такої інформації сприймаєш кожен зразок пейзажної лірики як антикваріат, як многоцінне перло. І справді, картинка, намальована автором, зрима і колоритна, яскрава  і непересічна. Варті відзнаки такі знахідки, як «розвиднює», «плющ упіймав високий мур у плетений ясир». Однак, часом спостерігаємо і ситуацію, коли гарний поетичний задум «не дотягнув» у виконанні кількох нот. Наприклад: «осика тче тремтячий шерех страху» – гарно алітерований текст, однак «тремтячий» і «страху» в одному тропі є взаємонакладанням, самоповторенням. «Ткати шерех» – теж сумнівне щодо сполучуваності поєднання, навіть якщо врахувати усі можливі переносні значення обох компонентів. Те ж саме у рядках: «Цю темряву, народжену мовчанням сонця, розвиднює осріблений псалом молодика»  – надлишок епітетів нівелює загалом цікаву знахідку «темряву розвиднює псалом молодика». «Пітьма читає ставковий псалтир» – збитий наголос усе зіпсував. Не буду продовжувати цей ряд.
Натомість хотілося б наголосити на іншому моменті: змішування ритмізованого і аритмічного, римованого і неримованого у цьому випадку зіграло не на користь тексту. «Ну от, – нарешті верлібр»,– полегко зітхнула я, поглянувши на цей текст Тер Цини. А зраділа, бо верлібр – дуже благодатний для аналізу матеріал: мінімум формалізму і техніки, максимум уваги безперечно винятковій образності тексту.
Але, як виявилося, радість моя була завчасною. Уже посередині вірша я спіткнулася об щось, що зовні нагадувало риму («Лапаті вуха лопуха порозросталися ушир, пітьма читає ставковий псалтир»). «Здалося», – заспокоїла себе і продовжила читання. Але ж ні – останніх десять із гаком рядків таки містили архаїчні ознаки римування (туману –оману – дурману; ясир – імбир – розбив). Так що ж виходить – верлібр чи не верлібр? ритмізований чи неритмізований текст? римований чи неримований? Вибір – безтолкова річ, у результаті частина мого критичного «я» шарахнула чашкою з нектаром об підлогу і, гучно хряснувши дверима, пішла геть.


Любов Лібуркіна

«Зірничне плесо», як і багато інших текстів Терцини, нагадує мені вітраж. Цей виконано в темно-фіолетових тонах із біло-сріблястими іскрами. Вони розсипані по всьому тексту, по всіх «скельцях»: «осріблений псалом», «молочний туман», «білий пух», «танок зірок», «зорепаду сіль». Настрій теж витримано: неквапне, спокійне (іноді аж надто) споглядання за нічним життям краєвиду. Автор ніби розглядає все це через об’єктив знімальної камери.
Композиційно текст вибудований досить послідовно: від молодика погляд опускається на луг, переходить на ставок, потім на замок, монастир, сад і зупиняється біля старих мурів, увитих плющем. І кульмінація – молот грому (хоча і трохи змазана надмірною описовістю). Ритм у цілому підпорядкований інтонації, семантиці, синтаксису.
Слід також відзначити насиченість художніми тропами, в основному епітетами, уособленнями й порівняннями, хоча наприкінці виникає відчуття пересиченості оцими всіма красивостями. Присутність у тексті релігійної теми (осріблений псалом, ставковий псалтир, монастир, хорали ангелів, молитва, осанна, ясніють стигми-образи) створює ефект деякого (хоча і не явного) протистояння темних, нічних, майже язичницьких, природних сил і світлих, духовних.

Але.
Якщо цей текст мислився верлібром, то навіщо в ньому рими (росу-красу, ушир-псалтир, танок-зірок, туману-оману-дурману)?
Як для верлібру, у тексті відчутні збої внутрішнього ритмодихання, іноді він переходить у звичайні прозові рядки, іноді (знов таки «завдяки» римам) зривається до звичайного віршування. І, на жаль, практично глохне в коді, закінчуючись невнятним «без жалю розбив». Адже навіть просте переставляння слів – «розбив без жалю» – створює повітря і простір.
Образи. Тут, як на мене, найбільші невідповідності. Якщо є туман, то немає вітру, котрий мав би зривати білий пух кульбаб. Якщо є вітер, то він розганяє туман, за моїми спостереженнями. Також туман якось дивно себе поводить, тримаючись тільки на лузі і під мурами замку. Бо «Дзеркальне плесо відображує танок зірок» – неможливо при тумані. Ну, і постійне згадування туману мені здається зайвим і породжує певну одноманітність.
«У трюмах саду – зорепаду сіль, гупають яблука, грушки» – зрозуміло, що трюми з’явилися як підкріплення образу корабля-монастиря. Але в моїй уяві ці трюми однозначно викликають якийсь підземний сад, з підземним же зорепадом і гупанням фруктиків. Якщо автор це й мав на увазі, йому це вдалося :)
«Хорали ангелів цвітуть молитвою» – у будь-якому разі хорал – це не тихо, воно випадає з того нагнітання і милування тишею, яке створено до цього у тексті. Бо єдине, що має вбити цю намолену тишу,– грім.

Загальне враження – цьому вітражу не вистачає цементуючого розчину, який би зібрав до купи різноманітні кольорові скельця. З іншого боку, деякі деталі виявилися зайвими, без них текст лише виграв би.

* * *

Наталя Пасічник, кандидат філологічних наук, автор чотирьох поетичних збірок, лауреат численних конкурсів, стипендіат Міжнародного дому письменника і перекладача «Ventspilshouse» (Латвія, 2012)

Запропонований текст являє собою верліброву пейзажну замальовку. Образи стандартні – молодик, нічна тиша тощо. Видається, що автор намагається якось модернізувати традиційний малюнок, але далі порівняння не доходить. Це швидше опис картини, ніж вірш.


Ганна Осадко, кандидат філологічних наук , літератор, літературний редактор Тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан», художник 

Цей текст – ніби картина імпресіоністів – живі (направду – Живі!) – мазки, що лягають густими, запашними барвами на щойно заґрунтоване полотно Світу. У вірші кілька разів виринає ниточка християнства – «псалом», «псалтир», «монастир» – але життєдайна сила природи значно сильніша за канонічні атрибути релігії; це – пантеїзм, надихнутий (так мені здалося за настроєм) – Піснею Пісень. Жива природа, жива любов, живий світ – що дихає на повні груди, що міниться міріадами кольорів і запахів.
Словом, сподобалося!


Оксана Думанська, письменниця, лауреат премій імені Дмитра Нитченка та імені Ірини Вільде

Поезія претензійна, написана «нерівно» -- у розумінні авторка добирала слова для творення образів, орієнтуючись на їх, тобто, слів, несподіваність у контексті. Початок обіцяв багато: тиша, мовчання, темрява уже налаштовували на те, що за цим нагнітанням вигулькне щось особливе. Воно й вигулькнуло: осріблений псалом молодика... Чому саме псалом? Псалтир, хорали, монастир, молитви, стигми – і трюм саду? Лиш тому, що є порівняння «як корабель»? Соковитий спокій – гарне поєднання, як і лапаті вуха лопуха, але соковитий луг і пелена туману – то вже просто банальщина. Недобре, коли збігаються іменники – танок зірок – українській мові властиво поєднання іменника й прикметника (ніхто не каже хата батька, лиш батькова хата). «Дзеркальне плесо відображує» – ВІДБИВАЄ; НА білий пух перетворює...
Сам підхід цікавий, коли кожен образ промовляє по-своєму, але самі образи витворені недбало: «плющ упіймав високий мур у плетений ясир» – навіщо стільки слів? Якщо УПІЙМАВ, то вже ПОЛОНИВ, означення ПЛЕТЕНИЙ зайве. І сама назва вірша вигадана занадто кучеряво. Тут не простежується ніякої дисципліни, коли тропи стоять, як влиті.


Юлія Броварна, поет, художник

Медитативна лірика, часто майже тотожня потоку свідомості – безсюжетний імпровіз акина, апофез дещо відстороненого, але уважного спостерігання.
Поезія, що ближча до живопису та органічніша для східного менталітету. Інтроверсія, майже байдужа до невизначеності із власною категорійною приналежністю – чи то до верлібрів, чи то до класичного римування.
Швидше гра, ніж література, швидше – нотатки, ніж замкнена система. Із вдалих, на мій погляд, образів – трюми саду і пійманий плющем мур.
У фіналі, розімлівши від загального релаксу, раптом перечіпляєшся через алюзійне «ковальський молот грому без жалю розбив». Ріже вухо, якщо на святому ковальському місці у тебе вже давно розташувався О. Олесь зі своїм: «А день приходить, як коваль, бере у руки молот, замість ковадла серце і гучно б’є по ньому.»


Сонце Місяць

/на мою специфічно вибагливу, приватну думку/:

плюси:
1.  назва: зацікавлює, оригінальна.
2.  компактність тексту, не завеликий, не відбиває заздалегідь бажання прочитати.
3.  повернення тексту до початкової думки і продовження її до візуально-звукового завершального ефекту, отже концепція і художність.
4.  ритмічне розмаїття, із поступовим, цілком ненав’язливим доданням рими, що не настільки дратує, наскільки інтригує.
6.  непересічні епітети: «осріблений \псалом\», «ставковий \псалтир\», «соковитий \спокій\», «тремтячий \шерех\», «плетений \ясир\», «зірнична \ніч\».
7.  генерально: потужний добір різних епітетів: простіших і складніших, еклектично-примхлива природа їхнього вживання, мерхтлива динаміка.
8.  оригінальні послідовності: «із меду жовтого у білий пух», «вуха лопуха порозросталися ушир, пітьма читає», «У трюмах саду –  зорепаду сіль, гупають яблука, грушки», «Щогла кринички_журавля дрімає в товаристві винограду», «цю тишу /конюшиновий імбир/».
9.  є звукопис, звертаю увагу на завершальні 5 рядків, досить цікаво, несподівано зроблена музика.
10. лексика: активно вводить церковно-культові, небуденні слова, що додає врочистості, наштовхує на думку, що монастир-корабель, окрім художньої декоративності, несе певну символічну конотацію.

мінуси: 
1. повтор: «На соковитий луг» – «над лугом соковитий спокій», інших дуплікацій ніби немає, тому – ?
2. «Хорали ангелів цвітуть молитвою – осанна. \ Ясніють стигми для душі і тіла – образи’» – складно-інверсійно, не знати, що саме точно акцентовано у цих рядках, тому слід повертатися, йти за кожним словом, це щоразу призупиняє читання.
3. наплутано-наламано ритмово-наголосово від моменту «Кублиться..» до «..ясир»,– у сполученні із двома інверсованими, навантаженими змістами попередніми рядками, затягує у мовні хащі – можливо, і задум, бо на тлі здебільшого плинної, ледь химерно заколисуючої подорожі, видається дисонансним жужмом, який невідомо, чи справді потрібен, бо розв’язання інтриги і ефект тексту – начебто в останнім рядку, отже, послаблює цей ефект.
4. загалом щодо режисури: оскільки врочистість розлогішої вступної частини навіює містерійний саспенс, природнішим було б вирішення композиції у адекватнішій драматичній площині, авжеж, є грім – добре, молот теж непогано, але ковальський? може, і заслабко, бо щó хоралам ангелів той грім-коваль, але тоді йдемо від вищої напруги до нижчої, тим самим занижуємо ту згадку про ангелів, що робить дію відповідних рядків побіжнішою, кволішою.

висновки:
плюсів усе-таки більше, хоч генеральний мінус – дисбаланс щодо явних потенцій закладеної лексичної енергетики і реального, все-таки змазаного ефекту композиції. не маю жодного наміру без жодної справжньої потреби плюндрувати авторський стиль чи світогляд, який поціновуємо (я у цьому не один, знаю), є у Терцини композиційно більш органічні, виваженіші, та й «крутіші» тексти. думки з приводу саме цього тексту вона отримала, сподіваймося, усе насправді є і буде добре, і ще краще, і скільки вона сама того бажатиме.


Модерувала Любов Лібуркіна. Модератор наступного огляду Gradus – Світлана Ілініч.