До вашої уваги розбір вірша Домініка Луцюка "Сад".

Ну ось і прийшла жадана мить: ми нарешті допалися до нового вірша, завзято його розібрали і готові обговорити результати з вами. Для тих, хто досі не в темі, нагадую, наразі перед вам другий огляд нашої критичної рубрики 'GRADUS'. Сьогодні ми розбираємо вірш Домініка Луцюка "Сад".  

Також з метою розвитку власного критичного хисту щиро припрошуємо і чесно радимо: приєднуйтеся до розборів віршів і публікуйте власні варіанти розбору розглянутого нами вірша у коментарях. 

 

                                          
сад змієм ластився просився до руки
буяв і бився пагонами в душу
плекав собі Адама чи Пурушу
та всі чоловіки одинаки
їдять лише впольоване і тепле
і юшить кров пульсуючої мли
сад  невблаганні стріли з омели
кладе у руки янгола затерплі
вдихає сад терпкий робочий піт
встеляється під волохаті ноги
кентаври що? і що єдинороги?
він гладить листям мій пружний живіт
звивається метеликом в паху
лоскоче плоть до стугону у скронях
тече життя по стегнах і долонях
і скапує в матерію важку…
( Домінік Луцюк. Сад.) 

Світлана Ілініч

         Валіза хорошої освіти і наплічник мудрості за плечима – непоганий багаж у далеку мандрівку, якщо, звісно, Вам не Джомолунгму підкорювати. Але часом ота «класична» освіта заважає, особливо, якщо йдеться про художній текст.
         «Сад» Домініка Луцюка, як на мене, є класичним зразком ситуації, коли автора заводить у манівці вміння мислити мультикультурально й багатопластово.
         Цей поетичний текст мені нагадує яскраву мозаїку: тут і біблійні ремінісценції, обігрування історії з Адамом і змієм, і індуїстський Пуруша, і ранньохристиянський гнівний ангел, і грецькі кентаври, і стародавні й фентезійні єдинороги, та ще й усе це накрила грізна тінь оголеного маркіза де Сада…. Мда… зі світу по нитці…
         І все це наче скомпоновано за всіма правилами постпостмодернізму: і садово-скульптурний філософський ансамбль видніється на першому плані, і здорова румʼянощока іронія на гілці примостилася, і еротичність десь з-за фігового листя впевнено так, сучасно й нахабно визирає. Усе наче толково так одне до іншого примощене, скотчем надійно примотано… Але одне загубилося десь у тих нетрищах – ЕМОЦІЯ. А й справді? Яка основна емоція цього тексту? Який післясмак він по собі залишає? А б-г його зна. У мене після дегустації якийсь когнітивний дисонанс, наче хороший коньяк щедро мартіні розбавили чи навпаки.
         Текст неоднорідний, його легко можна розчленувати на шматки, малоповʼязані між собою стилістично:

сад змієм ластився просився до руки буяв і бився пагонами в душу плекав собі Адама чи Пурушу	хороший оксиморон із біблійним підтекстом повільно перетікає у незрозумілу метонімію: а й справді? Чому до руки, а не до рук хоча б? якісь нездорові пояснення в моїй голові соромливо прикриваються залишками фігового листя. дуже гарно, як на мене - «буяв і бився пагонами», якби не оте передбачуване і заяложене «в душу»
та всі чоловіки одинаки їдять лише впольоване і тепле	такий афоризм, вирваний із контексту,  звучить мудро і трохи печально, гарно звучить, але в тексті він не спрацьовує, не дає потрібного ефекту.
і юшить кров пульсуючої мли	– «юшить кров мли» - свіжо і сміливо, але зверху на цю експресію присобачено пошлого  алебастрового ангелочка – «пульсуючої».
сад  невблаганні стріли з омели кладе у руки янгола затерплі	гарний образ, хотілося  уже видихнути спокійно, так ні: інверсія ж така, що аж язик терпне оте читати, не тільки ангелові руки
вдихає сад терпкий робочий піт встеляється під волохаті ноги	не зовсім мотивованим для мене є поява таких от рядків тут
кентаври що? і що єдинороги?	а тим більше в сусідстві із кентаврами та єдинорогами
він гладить листям мій пружний живіт звивається метеликом в паху     лоскоче плоть до стугону у скронях тече життя по стегнах і долонях і скапує в матерію важку…	ну і еротично-філософську мініатюру насамкінець я уже залишу без коментарів, оскільки фігове листя закінчилося, а інших дерев у цьому саду я чогось не бачу

        Наголошуючи ще раз і ще раз на субʼєктивності моїх висновків, все ж дозволю собі зауважити: якби автору вдалося під час написання розводити в різні боки кімнати свій інтелект і витончений художній смак, я думаю, це було б тільки на користь обом і на радість нам, читачам.

       Сергій Осока     

         Перше, що спадає на думку: це не мимовільний видихнутий вірш, якого просто неможливо було не написати, це радше текст, написаний із задумом щось яскраво і нарочито продемонструвати читачеві. Текст-поза. Текст-маніфест. Текст – декларація власної маскулінності. Ніколи не цікавився метою написання того чи іншого вірша, вважав її чимось другорядним, але тут ця мета проступає так явно, так наскрізно, так, даруйте, брутально, що хочеться одвернутись.
         Дуже довго не міг занести руку, аби надрукувати першу літеру коментаря. Кожного разу хочеться написати щось хороше, але виходить це далеко не завжди. От і цього разу мені доводиться констатувати, що вірш викликав масу неприємних вражень.
         Є така українська поетка – Антонія Цвіт. Так от у неї вірші – декларації фемінності:

„…Чую,
як заціловують одна одну
мої збуджені ноги
і скресає лоно
пам'яттю твоїх губ...”
          Тут теж пошлості на один квадратний сантиметр стільки, що аж зашкалює.
          Я не належу до числа людей, які вважають певні слова непоетичними, тобто – взагалі непридатними для поезії. Вважаю, що кожне слово в певному контексті може зіграти на користь тексту. Але коли в одному вірші збираються „робочий піт”, „волохаті ноги”, „пружний живіт”, „пах” і „стегна”, я починаю думати, що авторові краще було б зайнятися написанням сценаріїв для порнофільмів. Проте аж ніяк не німецьких і зовсім не дорогих.
         Образність (якщо її можна так величати) теж дивує. Як мінімум.
„він гладить листям мій пружний живіт
звивається метеликом в паху”
          Він – хто? Сад? Чи піт? Чи хтось третій – він? І чому – він? Особисто я не можу належним чином цього прочитати. Але якщо це про піт, який звивається метеликом у паху, то… добре, що я сьогодні не обідав. Майже такі ж враження і про сад, який „встеляється під волохаті ноги” – от не можу я цього собі уявити. І мабуть – на превелике моє щастя.             

         Приблизно таку ж відразу викликає „впольоване і тепле”, яке їдять чоловіки-одинаки. Дуже хочеться сподіватися, що тепле воно від вогню, а не тому, що ще живе. Але навряд… А вже про те, що може текти по стегнах, я навіть думати не збираюся.
         Попри всі потуги до оригінальності (хай і чорно натуралістичної), у вірші є прикрі штампи, як то „юшить кров”, „терпкий робочий піт” (прямо як з соцреалістичного оповідання про боротьбу за врожай), „лоскоче плоть”, „стугону у скронях” (не певний, що раніше од дієслова „стугоніти” утворювали іменники, але все може бути), „пульсуючої мли”.
         Вірш читається важко. Змушує читача спотикатися в багатьох місцях. Ні про яку цілісність, як на мене, тут не йдеться. Щодо смислу, то я його теж не знайшов. Тільки декілька кволих мотивів і погано захованих протиставлень, од яких аж несе сексизмом.
         Техніка. У дієслові „юшить” наголос має падати на другий склад. Рима „скронях – долонях” трохи школярська. Про „стугін” я вже говорив вище.

         Наостанок лишається тільки побажати автору (а заразом, звичайно й собі, як читачеві) – якомого менше „пітних” віршів.

         Ніка Новікова
         поезія промовляє. що саме – це вже індивідуальне і крихке дивотворення. кожен побачить і витлумачить своє. хтось спокуситься образом автора/авторки, хтось вичитає-переживе неймовірну історію, комусь заново переболить тяжко пережите. але поза читачем і автором у поезії є своє, внутрішнє життя.
         тому скільки не намагайся упіймати вірш, засклити враження, знерухомити емоцію, в долонях щоразу сидітиме новий метелик. звісно, якщо ми говоримо про поезію, а не предметне римування. і ось тут, десь тут проходить тонка межа між грою у смисли і творенням дива (нехай навіть поет не деміург, лише дає поштовх, а диво твориться вже там, куди розумом не сягнути). неслухняна інтертекстуальність вибивається з-під в'язаної шапочки смаку і стилю, сюжети скачуть у незнані далі схарапудженими кіньми, а щось у цей час перетягує увагу автора, не дозволяючи вчасно схаменутися і опанувати власне дітище. чи бодай поглянути на нього стороннім оком.
         гра у смисли – це хороша вправа для розвитку універсальності. як на мене нині нам йдеться саме про вправу пана Луцюка, свідому чи ні. тому підходити надто критично мабуть не варто. адже сюжет, загальна ідея, емоційна лінія у конструйованому інтелектуальному тексті – не головне.
         ними можна поступитися навіть особливо не шкодуючи. так само можна пропустити повз увагу і вирвані з різних контекстів образи, еклектику стоп-кадрів і балансування на межі вульгарності. завдяки поясненням, які автор дає нам у коментарях до свого вірша ми розуміємо, що вульгаризмів, як ложки, насправді немає. навіть попри те, що ми бачимо ту ложку. вправа є вправа і ми стаємо на бік автора, бо хочемо аби ріс він, і аби ми росли разом з ним.
         залишається два нюанси.
         перший: якщо це не вправа, тоді всі гіпотетичні недоліки переходять у дійсні. а нам залишається технічно посередній, позбавлений емоції, конструйований прохідний текст, в основі якого сумнівне трактування легендарно-релігійних мотивів. спроба епатажного прочитання.
         другий: якщо текст позбавити авторських пояснень, що робитиме непідготований читач зі штампами ("чоловіки одинаки", "звивається метеликом в паху"), і сумнівними образами ("їдять лише впольоване і тепле", "вдихає сад терпкий робочий піт", "встеляється під волохаті ноги", "лоскоче плоть до стугону у скронях/тече життя по стегнах і долонях")?
         на сумнівних образах зупинюся трохи детальніше. я, як читач, який бачив пояснення автора, а сам текст перечитав більше, ніж п'ять разів, добре розумію про що в ньому йдеться. але червона нитка тексту – опукла маскулінність, підкреслена багатьма ознаками "чоловіка-одинака", носить суто зовнішній, або нехай буде – фізіологічний характер. робочий піт, впольоване/тепле, волохаті ноги, пружний живіт, життя, що стікає по стегнах і чомусь долонях – все це описання первісного самця без остраху і докору. а проте, живого образу насправді немає, є добре намальована картинка, якою зрештою все і обмежується.
         напевно в цьому я і вбачаю головне провисання історії цього вірша. я – читач – бачу чоловічі ознаки, але не бачу чоловіка, героя вірша, переконливого персонажа, здатного існувати поза свідомістю автора і контекстом вірша.

Любов Лібуркна

         Мені завжди подобається, коли текст має background. Це надає додатковий емоційний та інтелектуальний поштовх, імпульс. Це створює алюзії та живить уяву. «Сад» – один із таких віршів.
         Не буду лукавити: у розумінні вірша багато в чому допомогли докладні авторські пояснення (бажаючі можуть прочитати їх безпосередньо під текстом). Це одночасно і плюс, і мінус. Плюс – бо паззли склалися. Мінус – бо текст усе ж таки має існувати самодостатньо.
         З іншого боку, він залишає свободу вибору. Читач може трактувати його і як метафізику, наповнену спробою художнього осмислення чогось надчуттєвого, позадосвідного, і як поетично описану фізіологію, надану в архетипах і образах. Вибором просякнутий весь вірш. Починаючи від «сад змієм ластився просився до руки», де за бажання можна побачити звичний негативний образ Змія, а можна – майже домашнью кицю.
         Далі – «плекав собі Адама чи Пурушу». Знову вибір, але вже в інший площині – між версіями означень. Бо фактично виходить, що і Адам-андрогін, і Пуруша (згідно з індуїзмом, «Божественний дух», чоловіче (духовне) начало, яке споглядає жіноче начало (матерію)) – є одним і тим самим.

         «сад невблаганні стріли з омели кладе у руки янгола затерплі» – знову два варіанти. За одним, пов’язаним із античністю, омела була символом життя і миру. Але чому тоді «невблаганні стріли»? Можливо, тому, що за другим варіантом, згідно з язицькими легендами давніх германців, саме гілкою омели було вбито бога весни і світла? (дяка Вікіпедії!) :)

         Ще одне відчуття – текст має майже мускусний аромат первісності – «їдять лише впольоване і тепле / і юшить кров пульсуючої мли». І навіть «оргазмічна» кода майже первісна. 

         Цікаво також, що автор, починаючи вірш ніби абстраговано про Адама чи Пурушу, наприкінці дотягує «сад» аж до свого власного ЛГ, тбмв, сучасного втілення А./П. І це теж є вибором: приймаєш ти для себе умовність розподілу чи десь глибоко (поза плоттю_статтю) ти так і залишаєшся первісним андрогіном?

         До недоліків, як на мене, можна віднести:
         «волохаті ноги» – оскільки в Адама начебто не спостерігалося волохатості ніг, то чиї вони? Кентаврів і єдинорогів? (до речі, при всій моїй любові до цих створінь я не дуже розумію їх присутність у контексті вірша). Чи та волохатість мала просто підкреслити ознаку чоловіків? :)
         «метелики в паху» – нуууу, цих метеликів саме в цьому значенні не використовували хіба що найлинівіші :)
         Зрозуміло, що після такого однозначного поштовху рядок «тече життя по стегнах і долонях» сприймається не в авторському трактуванні («душа стекла у плоть, у стать еtc»), а в суто плотському. З іншого боку, каварний автор і тут надав читачеві право вибору.

Думки сторонніх експертів:

        Оксана Думанська,

        письменниця, лауреат премій імені Дмитра Нитченка та імені Ірини Вільде.
         Оскільки автор розтлумачив свого вірша, уже нема потреби його перетлумачувати і казати повчально:ось тут про те, а тут про се. Я насамперед сприйняла його фонетичну довершеність, підкріплену-зміцнену дієприкметниками-означеннями, дуже точно уведеними між іменників. Поступальність образів -- від саду-змія до метелика -- видається добре продуманою, хоча поет , певно, над цим не замислювався.
         Так, багатозначність виводить із тіні приховану еротику, бо ж там є й спокуса, а коли вона наявна, то як без наслідку її наявності? Але в тому і є цінність поетичного слова, що воно не все на поверхні -- у глибині заховане його ядро (зокрема, в цій поезії автор скористався твердженням, що чим більше прочитань, тим цікавіше поетичне письмо).
         Дві невеличкі похибки (краще -- кров юшить та пружний мій живіт, тоді всі наголоси природні) не применшують уміння низати слова в образи, а образи -- у вірша.

 Роман Скиба,        

 письменник, лауреат премій "Міжнародного конкурсу Гранослов, конкурсу видавництва «Смолоскип», «Благовіст», журналу «Кур'єр Кривбасу», журналу для дітей «Соняшник» — «Найбільшій дитині 1998 року», арт-клубу «ОстаNNя барикада» та Чільної Української Молодіжної Мистецької Агенції «ЧУММА» — «Поету в Законі», фестивалю-конкурсу Просто так.

         До техніки особливих зауважень нема. Хіба дрібнички. У другій строфі змінено послідовність римованих рядків і відповідно ритмічну структуру. Всюди: А-Б-Б-А, а тут: Б-А-А-Б. В цьому конкретному випадку - не факт, що проблема, і зрозуміло чим це вмотивовано.Але й що нормально - не факт.
         "Пульсуючої" в другій строфі - не те, щоб в тему: і з "кров"ю" не вельми в'яжеться, і ще й дієприкметник... "Паху-важку" - не те, щоб рима.Та й "метелик" сумнівний. Якось йому не випадає "звиватися"... Ще й в такому місці. Текст з подвійним дном. Епатаж, імітований під лірику.

Ната Дьомова,          

письменниця, лауреат літературних конкурсів «Рукомесло – 2008», «Поетичні Майстерні – 2007», «Неосфера – 2010». Вийшли друком переклади із Р. Кіплінґа, П. Ґелліко та С. Р. Бреннан.

         Починалося все добре, але після першого чотиривірша почало невідворотно заплутуватися. Забагато всього - таке враження, що Образи наліплені в купу аби було, а шкода, бо трохи схоже на "безлад".          
         І ще - "красиві/яскраві" слова та Образи я би краще замінила на "правдиві" - ті, які автору відчуваються, прожиті, рідніші, особистісніші і ближчі. Тому що вірш здається продуманим, але не прожитим, нмд.

         Ганна Осадко,

літератор, літературний редактор Тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан», художник. Кандидат філологічних наук. 
скажу чесно, що від вірша я не в захваті. тричі читала, але "картинки", що зазвичай виникає під час прочитання поетичних текстів, не побачила. надто сумбурно написано, зміст і настрій губляться у хащах форми. так, форма сильна, вона домінує у цьому вірші, але на самій формі поезії не створиш.
         зрозуміло, що текст про Адама і про сад, але ЩО саме і НАВІЩО? - хтозна. мабуть, це моя власна вада сприймання. не знаю, та мене текст залишив байдужою і розгубленою. такі от справи.

Модератор нинішнього огляду - Ніка Новікова. Модератор наступного - Любов Лібуркіна.