Gradus. Розбір вірша В’ячеслава Імамова „Квіти снів”

Як ми й обіцяли два тижні тому, розбираємо всі вчотирьох один вірш. Всі вчотирьох, але – кожен окремо. Плюс аж дві думки від сторонніх експертів.

Кому ще цікава нищівна критика, і надалі ставте коло своїх віршів тег „gradus”. Десь через два тижні ми розбиратимемо інший вірш іншого автора. А поки що – читайте це.

В’ячеслав Імамов

Квіти снів

із царства снів у царство польове
не знати як посіялися квіти
казковий дощ у сяєва сповитий
все лив і рвав і знав що не зірве

бо не йому судилася краса
і не йому ловити те що вилив
пізнати це дозволено лиш милій
для неї лиш їх вітер колисав

Світлана Ілініч

Пасторально-елегійний текст, написаний за всіма правилами жанру, класичний зразок літератури початку ХІХ століття. Тут і відповідна тематика: любов на лоні природи. І романтично-буколічна, щедро прикрашена люрексом лексика: «царство снів», «царство польове», «казковий дощ», «сяєва», «краса», «мила», «колисав». І поетика - цілком у  народнопісенному ключі: «казковий дощ, у сяєва сповитий», «не йому судилася краса» «вітер колисав».

З технічного погляду текст слабкий. Основним недоліком є надуживання займенників, сполучників та взагалі «коротких» слів, що супроводжується порушенням логічного зв’язку:

"…для неї лиш їх вітер колисав" – не зрозуміло, про кого йдеться, бо слово «квіти» відділене від відповідного займенника кількома предикативними частинами.

"…пізнати це дозволено лиш милій" – незрозуміло, що саме мила повинна пізнати, оскільки з контексту відповідна інформація не випливає.

"і не йому ловити те що вилив"  – семантично затемнене місце поезії, звучить дуже гарно, але в цьому контексті не вистрибує з отієї чарівної скриньки "чортеня" – скільки не чекай, а не вистрибує…

Сергій Осока

Особисто мене у цих ідилічних буколіках найбільше переймає (тобто навпаки) постать ЛГ: такий собі цілком щасливий, приємно розслаблений, безмежно закоханий парубок на лоні чарівної вкраїнської природи. За ним не видко минулого, а перед ним – майбутнього. Жодний нерв, жодна напруга і тривога не зворушують його задоволеного обличчя. На ньому тільки – застигла широка посмішка. За образом коханої, на жаль, також не можна вгадати живу людину. Це така собі польова красуня у вишиванці і вінку з золотого колосся, як на календарях 50 – 60 років.

Настрій вірша, схоже, цілком задовольняє і ЛГ, і самого автора. Він би хотів, щоб і далі в його житті все було так безхмарно і солодкаво, як у поганих віршах радянського поета Миколи Сингаївського:

„Легко я виходжу за діброву,
Де лугівка трави простеляє.
Не дивуйтесь, що мовчу я знову -
Серце з рідним краєм розмовляє.”

„Закохав мене вечір
У свою дивовижну красу
І тепер я зорю
На долонях, мов краплю несу.”

От уже чого-чого, а лубкових настроїв, які мандрували від вірша до вірша, від автора до автора, радянській поезії, а особливо пісенній, не позичати. Якщо казати відверто й прямо, то мене од цих настроїв дещо воротить на блювотину. Бо немає в них жодного хвилювання, жодного руху, навіть – тихого плину. Все статичне і до зубного болю передбачуване.
Не полишає відчуття, що в цьому вірші принаявний певний еротичний елемент. Або навпаки – він мав би тут бути. Проте, на нього вказує лише дієслово „пізнати”, яке слідом же гаситься словом „дозволено”, і нарешті мутні хвилі дієслова „колисав” змикаються над віршем остаточно. Все рівно-рівно, гладко-гладко. Колосистий лан. Колгоспний сад. Бурякова ланка. Ранні новели Василя Симоненка. Ніяких рук на животі і на грудях, ніяких ніде губ (чи вуст), ніякого трепету. Так і хочеться причепити на ті вишиванки комсомольскі значки.
Лексика просто вбивча: „царство снів”, „царство польове”, „казковий дощ у сяєва сповитий”, „вітер колисав”. Знову ж таки, ніби автор навчився віршувати в наших поетів-піснярів. Єдиною спробою руху було „ловити те що вилив” – досить цікава, досить смілива метафора, що має в собі ще й приємний звукопис. Власне, єдиний проблиск.
Прикро, але єдиним позитивним моментом цього вірша є його цілісність, про що я вже говорив у коментарі. Є тут тяглість, є певні логічні зв’язки.
Хочу, щоб надалі В’ячеслав показував у віршах себе, а не лубкового Солопія – наче й закоханого, але нудного й нецікавого навіть у своєму почутті.

Любов Лібуркіна

 Почну з недоліків. Лірична мініатюра дуже вимоглива до найменших хиб: чи то в ритмі, чи то в образах, чи то у виборі слів і навіть інтонацій. Адже те, що може «загубитися» у більш великому тексті, у 4-8 рядках – на поверхні.
          Пройдемося рядками. Перші три, на мій погляд, найкращі у вірші. Вони задають тональність, настрій, мелодію, образність.
          Але далі починається плутанина. «…казковий дощ у сяєва сповитий» – народжує образ т.зв. «сліпого дощу», тобто дощ+сонце одночасно. Так, такий дощ може лити і лити, а от чи може він при цьому «рвати»? Навіть якщо змусити свою уяву припустити, що дощ взагалі може «рвати», то його для цього має супроводжувати принаймні сильний вітер. Але тоді вже це не «дощ у сяєва сповитий». Тим більше, що в останньому рядку вітер таки з’являється, але зовсім не такий, що може «рвати», а лагідний – він колише, заколисує ті квіти.
         «…і не йому ловити те що вилив» – цього рядка я не розумію. Що виливає дощ? Воду. Не йому ловити? Так, не йому. Хто ж ловить те, що виливає дощ? Авжеж, квіти і земля. І до чого тоді тут мила? Єдине припущення з царини «чорного гумору» (перепрошую автора ) – мила мертва, під землею. І звідти може собі милуватися тією красою, що приніс зі сну ЛГ.
         «…пізнати це дозволено лиш милій» – «пізнати», імхо, чужорідне слово для цього контексту, створеного з казково-фолкових образів. А в купі з «дозволено» звучить надто офіційно-пафосно, майже протокольно.
         Технічні вади. (Повторю свій комент): забагато "його_йому_їх". Губишся в цих родинних зв’язках. До того ж присутня загальна млявість другої строфи, немає стрункості.
         Попри все це – загальне враження від вірша досить позитивне. У ньому є плинність, музикальність, вільність, цільність. У ньому є поезія. А це – головне.

Ніка Новікова

         Поезія промениста, в ній заховане диво. І, свідомо чи ні, диво - це перше, що ми шукаємо, беручись читати вірш.

         Із безумовних плюсів тексту В’ячеслава одразу виділю плинність і пісенність. Наразі видає, що це саме той різновид письма, коли автор покладається на мову і інтуїцію, вимикаючи до часу логіку. Так розвивається краса звукопису, вивчається смак вірша, відчуття слОва на піднебінні. І це важливо, навіть дуже.

Проте, небезпека таких вправ, допоки вони залишаються вправами, а не частиною віршовідчуття, полягає у втраті на змісті, у засиллі зайвих слів, які не несуть особливого навантаження, і, переважно, просто підтримують на собі ритм. Але це нормально, принаймні, для періоду вправляння. 
 На той момент, коли відчуття мови і звукопису всотається у шкіру, письмак (у кращому випадку) навчиться виходити на потрібну хвилю ноосфери і ловити зміст у просторі, намотуючи на свій смаковитий звукопис чарівні рядки, зі своєю непередаваною магією. Саме такої сумісності звукопису/змісту і побажаємо В’ячеславу Імомаву тут і вже.

Думки сторонніх експертів:

Оксана Думанська,

письменниця, лауреат премій імені Дмитра Нитченка та імені Ірини Вільде

По-перше, і царство снів, і царство польове – ці образи перейшлися усіма поетичними спробами початківців; по-друге, сполучення „лив” і „рвав” викликає асоціацію із станом перепою, оскільки треба здогадатися, що він, дощ, рвав квіти...; по-третє, те, що ВИЛИВ, спіймати неможливо, воно уже увійшло в землю; по-четверте, "дозволено пізнати" -- якийсь канцелярит; по-п'яте, те, що вилив не може бути названо займенником ЇХ.

Олена Захарченко,
письменниця, лауреат „Гранослова”, „Смолоскипа”, премії Олеся Гончара

Вірш дуже ніжний, як пелюсточки квіток, і емоційний. Відчувається настрій автора, переймаєшся якимось тим почуттям, в якому автор був, коли писав. Однак засоби, якими він це робив, досить старі і банальні. Ніби колаж, склеєний зі старої штори, газети, килимка і мочалки для посуду. Ну але хто сказав, що такий колаж не може вийти гарно?


P.S. Огляд модерував Сергій Осока. Модератор наступного огляду - Ніка Новікова.