Олеся Гулько-Козій. Різдвяна Вишня.

Наш шлюб зруйнувала її дієта. Моя колишня скидала зайву вагу три роки – стільки ж я жив з голодною й  вічно роздратованою істотою, котра намагалася переконати, ніби робить це для мене. Танули кілограми, а заразом і розуміння поміж нас. Від постійного недоїдання у неї з’явилась загострена потреба до уваги і ніжності. Стала надміру вразлива, інколи істерична – я ж зірватися права не мав. Дарував квіти, вигадував сюрпризи, аж поки не збагнув, що змушую себе до цього  – дратувалася ще дужче, відчуваючи нещирі мої потуги. Часом хотілося бути просто самцем, бо образ слинявого залицяльника застряг мені у печінці. Дресирувала мене нещадно: провів вихідні з друзями у чоловічій компанії – тиждень не дає, не витріпав килим – три дні, не вдало пожартував з її мамою – два тижні.  Цей список не мав ані початку,ані кінця. Коли вона нарешті влізла у сорок шостий розмір, я вже ненавидів її усім серцем.

    Розлучення ми обоє перенесли досить легко. Вона була переконана  - з новим тілом хутко знайде заміну невихованому чоловікові. А мені було байдуже, що буде далі. Хотілося змін – почав вершити їх негайно.

   Найперше – вийшов у відставку. Друге – купив невеличкий будиночок у селі, що розташовувалося неподалік від  міста. Будучи спадковим городянином, завжди мріяв придбати дачу у присілку. Приваблювала мене найперше тиша. До землі тягнуло не так сильно, але посадити кілька грядок все ж запланував. Про що марив найбільше – це молодий сад, де зростатимуть  груші, яблуні, вишні, сливи….

   Так сталося, що оформлення паперів затяглося майже до Різдва. Щойно став повноправним господарем, як вирішив навести лад у будинку, бо й друзі обіцяли навідати сьомого січня. Встиг навіть у дві кімнати завести меблі.

   Мене налякав перший вечір у цьому будинку, якимось самотнім одразу себе відчув. Багато палив й випив чимало кави. Був трохи розчарований, бо інакше уявляв святвечір у селі. Уже збирався спати, коли хтось постукав у незамкнені двері. Може сусід? Для годиться він запрошував мене до свого столу – відмовився, подумавши, що заважатиму: у селах за різдвяною вечерею збираються лиш родичі, проте подумав, якщо запросить вдруге, точно піду.

   - Відчинено! – вигукнув я.

    Увійшла молода жінка. Усміхнена, з рожевими щічками, вона схожа була на гостю з вісімнадцятого століття. Шуба з соболя сягала до підлоги. Дивний капелюшок, до якого була прикріплена вуаль, що ховала верхню частину обличчя, відразу заінтригував мене. Кілька хвили я, наче бовдур, витріщався на гостю, потім згадав: на передодні переїзду зізнався друзям, що жодного разу не спав з повією. Марко тоді голосно розреготався  й порадив чекати на Різдво подарунка.

    - Як тебе звати?

    - Вишня!

     Чудне ім'я, але не здивувався – жінки легкої поведінки часто вигадують собі прізвиська. Допоміг звільнитися їй від шуби, долаючи хвилювання запропонував увійти до вітальні, а потім сісти.

   Її сукня належала до тієї ж епохи, що й капелюшок -  у скільки обійшовся цей маскарад моїм друзям, я навіть не уявляв. Розглядав її досить довго. В очах легкий смуток, у поставі погорда – високого ґатунку повію до мене прислали. Чортяки! Настільки високого, що не знаю, як себе з нею вести. Подумки нещадно лаяв Марка й Віталія – могли б, зателефонувавши, попередити.  Не те щоб не радів її появі, радше навпаки, але ж  поводився наче хлопчисько. Торкнутися лячно.

  - У пана є ім’я? – глузливо запитує, і далі вдаючи манірну пані.

 Схвально киваю, проковтнувши клубок нервів, що застряг у горлянці, відказую:

   - Андрій!

   Дедалі більше імпонує мені  цей театр – обережно підношу її руку до своїх вуст – вона подивилася на мене, ї її вологі, наче дитячі, очі стрінулися з моїми – не витримав погляду перший, відвів зіниці. Подумки зітхнув  - шкода, що займається легковажним ремеслом….

    А думки в голові рояться усілякі. Дійшов! Цілую повії руку. Але роблю це тому, що бачу в ній лиш жінку. Здуріти можна. А може вже здурів?...

   Знаю, що антракт затягнувся – мушу негайно щось зробити, бо в її очах схожий на тюхтія. Пропоную каву – не відмовляється. Заходимо у кухню. Пишаюся, бо обставлена новими розкішними меблями. Далі дивуюся – кімната втрачає шик, щойно вона сіла на кутовий диванчик. Таке вбоге-вбоге усе стало. Їй би у палац…. Стопорю божевільний потік думок, нагадавши хто вона насправді.

  Ми пили каву. Невимушена бесіда між нами так і не зав’язується. Чомусь постійно намагаюся заслужити  прихильність, але холодні погляди, якими мене винагороджує свідчать, що спроби мої були марними. Усвідомлюю, що вдавана неприступність – частина спектаклю – охоче підіграю їй, відчуваючи, що забавка ця збуджує мене. Вдаючи палкого шанувальника, не шкодую компліментів – вона  м’якшає: дозволяє обхопити себе за талію, коли виходимо з кухні.якось сором’язливо, відповідає на поцілунок – віртуозна актриса! Біля ліжка несподівано почала пручатися -  мене ж зупинити уже  не може. Отримавши кілька ляпасів, таки зумів звільнити її від сукні. Не витрачаю часу на дрібненькі ґудзички.  Відчувши себе самцем, рву тканину, наче скажений пес. Вирішив, що потім заплачу за сукню, скільки б вона не коштувала. Хтів її так, як не хтів ще жодної жінки до неї. Оксамитова сукня вже лежить біля її ніг. Ледь не зомлів від несподіванки – на ній  корсет й кумедненькі панталони, що робити з ними я здогадуюся. Але корсет з триклятою шнурівкою розізлив  не на жарт. Ледь упорався з цією перешкодою. Скорена й завойована, вона нарешті перестає грати - кохаємосябурхливо…. 

   Навіть після любостей вона не перестає мене дивувати – читає вірші. Заколиханий солоденьким голосом,  заснув.

   Я прокинувся пізно. Поза всяким сумнівом,  вона прокинулася раніше й подалася у місто – робота. Я все розумію. Накинувши халат, виходжу на двір – на снігу не було навіть сліду. Стою біля хвіртки, розгублено вдивляючись у дорогу, ніби очікуючи, що на ній з’явиться Вишня. На моє волосся й плечі опускаються сніжинки – піднімаю обличчя догори, замружую очі, насолоджуючись їх холодними дотиками. Я розшукаю цю жінку – промайнула думка у голові. Зрештою, якщо Марко з Віталієм замовили повію, то знають де її знайти. Хоча не відаю на біса вона мені?

    Розплющивши очі, побачив на дорозі позашляховик, що належав Маркові. За мить він зупинився біля хвіртки.

   - Привіт! Зустрічай гостей! – вигукнув Віталій і, вискочивши з автівки відкрив задні дверцята – на моє подвір’я висипалося троє молодих дівчат.

   - Хто це? – запитав тихо у Марка.

   - Різдвяний подарунок! – розреготавшись, відповів той, - забув мою обіцянку? Привіз повій. Вибирай будь-яку.

   Марко, взрівши мій розгублений і розчарований погляд, сказав, що мені важко вгодити, бо ці дівчатка найкращі, бо вони майстерно  задовольняють чоловічі потреби, змушуючи спізнати таких раювань, яких я, невдаха, навіть у найвідвертіших мареннях не бачив.

    - А як же Вишня? Це не ви для мене її замовили?

    - Яка Вишня? – Віталій діставав з багажника пакунки з продуктами.

   - Вчора пізно ввечері до мене заходила жінка…

   - Це добре. Сподіваюся ти скористався випадком? – Марком трусив напад сміху, - швидше за все вона просто переплутала адресу. ЇЇ замовив хтось інший. На цьому хуторці не один дачний будиночок.

   - Розслабся, друже, - Віталій по-дружньому похлопав мене по плечу, - Відсвяткуємо новосілля. Вибереш собі дівчинку….

   - Я замерз, - урвав його й пішов у будинок.

    У друзів, а тим паче у дівчаток, зовсім не викликала занепокоєння моя поведінка – вони рушили за мною.

    Мені не хотілося їх виганяти, просити, щоб забралися геть, залишивши мене на самоті з  думками. Однак набридливі приставання повій, усіх трьох, чимраз більше дратують мене. Вигадавши привід,  частенько виходжу з кімнати й суворо забороняю себе супроводжувати: то варю каву, подовгу стоячи біля новенької плити,   то палю на порозі, вглядаючись у припорошені сніжком галузки старезної вишні, що росте біля веранди – згадую іншу Вишню. Чимось пройняла вона мене. Віддавалася так щиро, наче й не повія зовсім. Наївним дурником себе не вважав, тому знав – це всього лиш тонкощі ремесла, яким вона так віртуозно володіла. Отуманене чоловіче єство, тяглося до цієї жінки шалено. Втішаю  себе споминами про секс з колишньою: віддавалася лиш раз у місяць, коли додому приносив зарплатню. Нехотя так, навіть з огидою, дозволяла себе цілувати. Лежачи на спині, навіть не рухалася, ніби вмерла. Нарікання на те, що товчусь по ній надто довго, повертало віру у те, що вона жива.

  Краще вже повія!

  Веселе товариство вибрело з будинку. Хильнувши відмінного коньяку, дівулі уже ледь трималися на своїх височенних підборах.

     - Може він імпотент, - нарешті озвучила свої сумнів одна з них.

     - Андрію, доведи дівчинці протилежне, - запропонував Віталій.

     - А може у тебе справді проблеми. Можу лікаря порадити, -  тихо сказав Марко.

     - Пішли ви всі! – нарешті вибухнув я.

    Вони пішли. Друзі, звісно, образилися. Кожна з дівуль обпалила мене зневажливим поглядом й кинула кілька реплік на рахунок моєї чоловічої немочі. А я поплентався до сусіда.

   Василь виявився тямущим чоловіком. Поставив на стіл самогон, холодець, порізане грубими шматками підкопчене сало й домашню ковбасу, що ледь не довела мене до цілковитого божевілля запахом часнику й диму. Зрозумівши, що розмова буде суто чоловічою, вигнав дружину з кухні й щільно зачинив двері.

   Ми сіли за справжній різдвяний стіл. Принаймні таким я завжди його уявляв, бо усілякі там салатики з  мідіями, консервованими креветками й оливками, що раніше готувала дружина, аж ніяк різдвяною їжею не назвеш. Після першої ж чарки випалив сусідові геть усе, що мені дошкуляло.

    - Вишня – не повія. Ще вчора хотів тебе попередити про її візит. Приходить до всіх, хто купує цей будинок. Тому він так часто змінює господарів.

   - Хто ж вона?

   - Привид пані, яку вбив чоловік й під вишнею закопав. Ревнував її дуже. А вона, наче не зраджувала йому. Красунею була, от він і ревнував. Приходить тепер Вишня до усіх чоловіків, що у цьому будинку оселяються.

   - Що ж тепер робити? – запитав я.

   - Те, що всі роблять – будинок продай!

   -  Ти не зрозумів. Я її не боюся. З нею хочу бути.

   - Є вихід! Давай ще по одній, а потім навчу, що робити треба.

      Вйшов від сусіда вже коли на небо місяць вибрався. Тріскучий мороз висмоктав  ледь весь хміль. Я мовчки побрів до свого будинку, спиною відчуваючи Василеву підтримку.

     - Усе, як домовилися! – вигукнув він,  - Чи передумав?

     - Ні! – вигукнув я вже від хвіртки.

     Цієї ночі знову прийшла Вишня. Я нервуюсь , але силуюся це приховати. А коли почулося монотонне цюканя сокири, вперше за багато років, відчуваю себе щасливим – Василь зрубає те кляте дерево й Вишня назавжди залишиться зі мною.