життя_на_дотик

знати
про що шемрають дощі
чим тривожиться серце 
куди щезає день
як подолати дорогу
де шукати силу 
чому небезпечна ніч
що ховає смерть
відчувати
життя_ на_ дотик

босий вірш

переходиш вереснем
як мостом понад полонинами
трави на них пахучі густі
вітер бавиться чубками буків
там у долинах назбирує 
повні пригорщі роси
а тут поміж вершин розсипає
перлинами встеляючи 
твою дорогу

ступаєш боса
бо вересень не пустить
стати на той міст у чоботях
мусиш їх залізних стоптати
світами за думкою мандруючи
аж перейдеш свої сім доріг
відтерпиш сім бід
відспіваєш сім пісень проминальних
попрощаєш час
перестанеш ловити шкірою
колючу тривожність хвилин

сонце барвами мідними грає
у кожній перлині посіяній вітром
тобі під ноги

переходиш вереснем
як мостом
помежи час
попри люди
попід небо

живеш життя

Анничка Королишин. просторове

                                                              Автор картини - Даша Мілай.                                                                                                     
                                               
                                                предтечею 
                                                підґрунтям 
                                                передсвяттям 
                                                переспівом
                                                пройманням
                                                прийняттям
                                                переплітанням 
                                                подихом
                                                причиною
                                                піднесенням
                                                предивним почуттям
                                                приходить правда поруч із людиною.

ніхто й не згадає

***

Ніхто й не згадає, що було першим словом,

Яке за мить прохопиться в горлі друге

Бува, що летить воно геть, як за вітром полова,

Буває вагоме, бо мовлене другом.

До болю не хочу ділитися власним болем,

Є – біль, а не якісь потаємні ніші,

то краще уже самій… Волочитися полем

і молитви уголос читати в тиші…

А бути щирим приходить до всіх година,

Дивитися прямо і не шукати набутку…

Згадай, після мовленого, чи ти ще людина?

Чи знову пошпуриш у мене грудкою?

Анничка Королишин. мовчи

                                    у хорі прослави себе коханих
                                    не захочеш почутися
                                    знатимеш радість
                                    із того що дав тобі час 
                                    під цим небом мовчати

                                    багато недоброго нині
                                    світ сходить з розуму
                                    злітає з катушок 
                                    меркне
                                    а ліком на біль має стати любов
                                    знову й знову любов

                                    нехай не мовчить твоє серце
                                    у хвилю прозріння
                                    хай світлом відлунює диву
                                    і небо стається вільнішим
                                    хай голос лишається щирим
                                    та в час збайдужіння й  галасу
                                    без справжнього змісту живого
                                    нехай твоє слово
                                    мовчить

Олександр Пушко. * * *

terra incognita –

вечору темно і тоскно

і від затятості

збиті об щебінь коліна

тільки свіча

на давно позабутих руїнах

і ворожбитка стара

що колись виливала на воску

дощ оживляє

знеможені спекою ринви

дика любов –

на воді ненаписаним колом

білим вином

де розгнузданий вечором холод

тихо підійде

й так само зненацька нарине

погляд у небо

де хмари первинно прозорі

плавиться віск

наче сонцем обпечені соти

вперше

удруге

утретє

вдесяте

і всоте

осінь втопає

в безодні хмільних алегорій

Олександр Пушко. * * *

покликав
раз
удруге
і востаннє
знітився
захід
де той клятий
схід
невизнаний
невпізнаний
не загнаний
модерний
день
сторчма летить
у світ

змішались кольори
червоний
жовтий
білий
немовби сон
цей

а на долоні
на дивнім перехресті
ліній
пурпурне
сходить сонце

Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

Яна Устимко. львівська весна

сумує лев підперши підвіконня

весна до Львова править навмання

щорік в її підпряжці менше коней

а цього року – жодного коня

і шкода леву весну францувату          

яка години топить у вікні                                                                                  

хотілося б йому їй заспівати                                   

та голос вже давно закам’янів

Анничка Королишин.вслід зимі.

                         щось забули важливе люди цієї зими,мабуть.
                         то вона й не вступається,жде.
                         он вже квітень гукнувсь
                         а сніги - лежать.
                         пригасає,тремтить від журби
                         невтамоване марне чекання.
                         що попереду?
                         літо?
                         чи поміжчасамитривання?
                         аритмія надій.
                         а життя
                         за водою
                         пливе.

Анничка Королишин.води душі моєї

                   
                     впасти б сонячним зайчиком
                     на чуприну річкової хвилі
                     плинути
                     проминати
                     але не минатися
                     зморщечки ночі
                     думки сутінкові
                     лагідним тихим доторком
                     розгладити б на чолі
                     променіти 
                     любити
                     душу чиюсь зігрівати
                     ...боляче,Господи...
                     світ величезний
                     а крила такі малі

Анничка Королишин. босоногі відчуття

                      

                       тріщини душ
                       обростають вузликами
                       шорсткої березової кори
                       сік життєдайний
                       гоїть вітрові крила
                       поранені об гостряки 
                       осколків розбитих надій
                       синя плахта неба
                       задивляється степові в очі
                       лягає на полотно стежка
                       мережана сонячним світлом
                       переплетена затінком вечорів
                       що були колись
                       сталися
                       і відійшли
                       забрунькують молоді пагони
                       і лише вітер знатиме
                       що мелодія
                       струменить
                       крізь чутливу мембрану болю
                       тріщинами душ гулятиме вітер
                       мелодії що він їх витворить
                       стануть полотнами
                       виткано буде узір 
                       складений зі слів 
                      чорним_по_білому       

Анничка Королишин. на полотні твого світу

                                               

                                        на полотні безкінечного світу
                                        вишиваю дорогу
                                        по якій до тебе прийде справжнє щастя
                                        відлунюю закличний гомін вічної любові 
                                        маленька зірничка на твоєму плечі
                                        тримаю теплими долоні
                                        щоб відігріти твої лагідним вогнем свого серця
                                        адже щастя - лише мить
                                        коли людина почувається неповторною

Анничка Королишин.Дай-но долоні...

                                             Сон.
                                             Передсвіття дня.
                                             Зимно.
                                             Десь навмання
                                             часу триває плин.
                                             Звершену суть хвилин
                                             тихо вплітає сніг
                                             у полотно доріг.
                                             Дай-но долоні...
                                             Будь...
                                             Поки сніги падуть,
                                             денну напругу скинь,
                                             Янголе..відпочинь...

Євгенія Люба. Третя

Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

Світлана Ілініч. *****

Марудна ніч. Засни, засни.
Не стане всім на рани солі.
Обман оптичний білизни,
де спалахами – цвіркуни
й цикади болю.

І тільки титли мокрих птиць
над вимовклими голосами,
прошу, розпукою не звись,
о розпростерта долілиць
моя нетямо.

Прошу, не знай своїх імен,
біжи поза пітьму досвітню,
допоки між твоїх стремен
не втомиться гіркий ромен
ножем стриміти.

Соня Шник. О бабочках Восточной Азии

Когда солнца закаты всю Жёлтую реку окрасят,

На драконе верхом, среди бледных фарфоровых масок,

В эполетах, кокарде, с медалями и при лампасах,

Победив всех противников… Ладно, не будем про них.

Так вот я появлюсь. И тебе, среди прочих историй,

Расскажу (только ты никому – это санктум санкторум)

Девять правд и ещё одну, после спрошу тебя: спорим –

Ты не веришь тому что Он «сообразил на троих»?

Как предчувствие крыльев, рядами на правом предплечьи

Проступают насечки.  Наивные мы человечки…

Оловянные  ангелы мёрзнут и тянутся к печке,

И опасливо щурятся в жарком дыханьи горнил.

Ценный опыт: хрустальные рюмки и книжные стопки –

Пригодится, когда тебя завтра достанут из топки

И по новому кругу запустят «Маньчжурии сопки»

На виниле, как мантру, чтоб ты никого не винил.

Олимпийские игры вовсю вымирающих наций –

Максимально собраться, лажать, проиграть, но не сдаться…

И теперь тебе можно (поскольку уже восемнадцать)

Ощутить послевкусие раньше невиданных сцен.

И понятно, что там, где все страны граничат с Китаем,

Мало крылья иметь, Хуанхе переплыть баттерфляем,

Ты узнаешь секрет, мы поплаваем и полетаем,

Вопреки гравитации, логике, Дао и Цзен.

Анничка Королишин.Затримати подих.

Владі.

Ранок,дорога,зима ще,
і слизько,і можна впасти.
Небо,яке нависало похмурими хмарами,
раптом заблисне на мить пагінцем лазуровим.
Сунеться,меншає,тане сумна кучугура.
Тоншає лід,
і сама,наче,танеш
тоненько.
Груди проймає щемким невпізнаваним звуком,
скрапленням жалю,спокутою холоду в пальцях.
Місто вивчає тебе,гомонить,накриває
хвилею давньої, вічно живої посвяти.
Хочеш зігріти чиїсь задубілі долоні,
отже,тримаєш свої у теплі до випадку.
Протяги..
Світиться день,переплетений суттю
тихого доторку скронь,
зачудовання,
сяйва...

Анничка Королишин. сад світу

                               
                                Сад Гетсиманський ще не відбуяв
                                прикрито небозвід над видноколом
                                у весну дерево збудилось голим
                                на грані дня і ночі тільки яв
                                а що ти можеш
                                струменіти соком
                                відлунювати гомоном
                                рости
                                нема у світі більшої мети
                                ніж Небо зріти чистим і глибоким
                                любити
                                все простити
                                все змогти
                                і твердь земну корінням власним чути
                                і завжди  бути
                                і перемогти
                                життям вмирання
                                а тоді заснути
                                щоб світ тебе ніколи не впіймав

Євгенія Люба. Гойдалка

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада -
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадують часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.