Ярина Брилинська. Була зима

сьогодні була зима
затиснені морозом
легені міста
на видиху
стрімко опадали
додолу
старими вуличками
так
як опадають
пониклі рамена
стиглої жінки
що сухими квітами
пахне
сьогодні була зима
а я позичила собі дім
і відсутністю твоєю
витерла мокрі сліди
торішнім снігом
залишені

Ярина Брилинська. Кармен.

Кармен,
затиснувши у зубах
багряну троянду,
сидить на ліжку
і плаче,
розгризаючи до крові
пелюстки
своєї свободи.

Важкі кульчики
дотягуються до
шепоту вуст
її.

Кармен,
взявши у руки
голову,
вдивляється
у пустку вечора
що гримить
кастаньєтами
у ритмі фламенко.

Повіки, опадаючи
тягарем гордості,
тихо гаснуть
на очах
її.

Кармен
бровою зламаною,
ніби блискавкою,
перекреслила ніч.
І поплила
мецо-сопрановою
тугою у вічність.

Поперек пустого
ліжка.
затихла пісня
її.

Ярина Брилинська. запроси у свою білу зиму...

запроси у свою білу зиму

бо моя чорна

снігові хмари

не чіпаються за мій дах

бо він почервонілими очима

у небо дивиться

під ним дві ластівки

у вирій дорогу забули

а на комині замерзає лелека

крилами обгорнувшись

запроси у свою білу зиму

і я піду

легкокрилими ногами

шляхи до тебе прокладаючи

у вуста свої пісню вкладу

щоби німувала зустрічі очікуючи

пересіяні спогади

у торбу полотняну поскладаю

живитися ними буду

аж шляхи мої чорні закінчаться

запроси у свою білу зиму

і я прийду

Ярина Брилинська. потроху зникаєш...

потроху зникаєш

вітром крізь крону

осіннього дерева

десь там летиш

там

де не буде тебе

і мене

і нікого не буде

ніколи

не знаю це осінь

зв`язує наші думки

і туманом сідає

на очі

в кутиках зору

спалахує світлом

чи може

плаче на кроні

корони моєї

самотнє гніздо

твого дому

без тебе

думаєш легко

чотири ці осені жити

так ніби літо

і так наче вирій

не буде для мене рятунком

од вечорів

що приходять за дня

і минають навіки

відстань руки

не здолавши

у вчора

все від початку

повторюю знову і знову

нишком зітхаючи

гасну

втихаю

змовкаю

і ненароком

тулю до грудей

мов дитину

загорнену в смуток

тобі лиш призначену

ніжність

Ярина Брилинська. Тіло любові помирає...

Тіло любові помирає,
а душа припадає біля нього,
з останніх сил голосячи:

“Знаю твої стрімкі коридори,
знаю звідки приходить втома,
які м’язи напружує сміх.
Пам’ятаю смак сліз твоїх,
схожих до запаху крові...
Не покидай мене.

Я знаю звідки прилітають думки
і звивають гнізда мрій у твоїй голові.
Я пам’ятаю, як ти плакало з розпачу
і як застигало у розкоші.
Згадай, як швидко рухалися пальці твої
мелодією ніжності на скронях весни посивілої,
а сьогодні лежать занімілі,
першим снігом осені притрушені...
Не покидай мене...

Не покидай мене...
Не поки... дай..
Не... поки...
Не...”

Ярина Брилинська. я сон у човен тихо покладу

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?