Сергій Осока. Водохреща

 Ігореві Римаруку

Яких пісень, якого, Боже, снігу,

якого снігу і далеких верст

несе тобі душа його незмигна,

немов на гору скрижанілий хрест?

Хто нас пізнав? З дороги нас не збочив?

Хто нам знайшов ночівлю і слова?

Цю скіпочку, цю білу нитку ночі,

цю, вихоплену дланню з рукава?..

Бо далі що? – Химери і погоні,

відлиги і надії, і вода…

Надії – марні. У його долонях

тепер найкраще спиться холодам.

Ще тільки Мати біля ополонки

йому востаннє ризи відпере…

І зникне шлях. І кров стечеться тонко.

…І ворон чорний – мов архиєрей.

Сергій Осока. Голосіння над Амарго

о Амарго о мій Амарго задихання моє імлисте
затихання моє над містом розливання моє під мостом
вороний мій останній шостий коню мій з порожнин гітарних
верболистий гіркий і хмарний
                        
у таверні в присілку біднім
ці жінки ці прокляті злидні ці жінки об отруйній крові
на відтятих твоїх головах цідять пісню мою на ганок
лущать пісню мою на ганок о Амарго немов квасолю
пазуристі жаскі і голі жил твоїх натягають линви
що мене задушить повинні

смерть заходить і смерть виходить
твоє серце тече по сходах серце з’юшене бурштинове
о лимонна моя любове о бентего моя незгасна
о зміє до голубки ласа  пазуриста тигрина душе
най тепер і мене задушать зложать навхрест мої дороги
анідлячого анідлякого

о Амарго о мій Амарго полудення моє шовкове
зупини загати цю мову оповий мої стегна мідні
вітром півночі морем півдня поламай мої чорні віти
хай не квітнуть нехай не світять

Сергій Осока. До білості твого обличчя

 Світлані Ілініч

до білості твого обличчя

я притуляю херувима

зови мене з порога тричі

торкай зимовими дверима

терпи мене з моїми звірами

що вириваються із рота

із борознами 

із невірами

із пір’ям 

і вогнем 

і плоттю

поріг до скроні принеси мені

будь необачна й невловима

до німоти твойого імені

я притуляю херувима

Сергій Осока. Жук і жаба (Забавлянки для Вікусі)

Жук смарагдовий, краплистий

на ожині жумрав листя.

Пережовував сніданок

і неквапно, і старанно.

Крихіт ну хіба що трішки

покотилось на манишку.

А з-під жовтої кульбаби

до жука стрибнула жаба.

Скоробреха і нахаба,

скрекотуха голодраба.

Сіла в затінку дубовім

і промовила жукові:

„Бігме, не таке й поживне

листя на оцій ожині.

Я давно живу на світі,

знаю страви смаковиті.

Ось коло моєї хижки

рясно родять сироїжки.

А у мене – що робити? –

вже немає апетиту.

То задуха, то ядуха.

Ні комарика, ні мухи.

Щиро прошу, щиро кличу.

Не погребуйте, паничу.”

Жук розправив крильця пружно,

швидко облетів калюжу,

і спустився на обніжок,

коло свіжих сироїжок.

Але тільки-но зручніше

умостив свою манишку,

як його вхопила жаба,

перебреха і нахаба,

скрекотуха голодраба.

Проковтнула, облизалась,

сіла і отак сказала:

„Треба, жевжику безхвостий,

перше, ніж піти у гості,

роздивитись якнайкраще

на господареву пащу,

щоби раптом напослідок

він тобою не поснідав.”

Сергій Осока. Спіймай мене...

Спіймай мене у вікна холодом,

візьми мій подих на приціл,

і вистрели вечірнім поглядом –

густою тінню по щоці…

Як бризне птахами із тімені

й не стане страху і луни,

не вимовляй мойого імені,

лиш гілку серця хилитни.

Струси його над сніговіями,

розворуши, розпороши…

Лише благаю –

не спали його

вечірнім полум’ям шипшин.

Сергій Осока. З хірургії, з любов'ю

  "...я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
   я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
  о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!"
                                                                         (Татчин)

О, Корделіє Орман, ви з мене зробили каліку…

Ви прийшли, наче привид. Ви сукню весільну взяли…

Засміялися хтиво й на мене її натягли,

ще й намисто якесь і червоні перчатки по лікоть…

В мене рід благородний. Мій тато на лева ходили –

он і досі та шкура у спальні на ліжку лежить.

Але ж мама йому не стрімляли між пальці ножів,

й не казали ніколи: „Я зараз візьму твоє тіло!”

В нашім древнім роду, повідають, було навпаки…

Смирна діва нага… і трояндами встелене ложе…

Звідки взявся канчук?! І нашийник колючий, о Боже!!

Не візьміть моє тіло! Навіщо вам ці мотузки?!

О не треба, молю! Краще я попаду під коня!

Краще я без води десять літ проживу у пустелі!!!

Не пухнастик я вам! Не малесенький! Не кошеня!

Нащо в вашій руці товстелезна оця чортівня?!

Ойййй!!!!... Корделіє Орман..!

Корделіє Орман…

Корделі…

Сергій Осока. Параска, коровина мати

Тільки-но позамовкають брехливі сусідські собаки, а місяць викотиться з-за лелечого колеса, як великодня крашанка, у хатньому вікні спочатку блимне чадний каганець, потім заскрипить добротне ліжко завбільшки з Селевкову леваду, та ще й о чотирьох нікельованих кулях, і нарешті проз вікна небавом пропливе голова у високій зеленій хустці. То Параска встала до корови…

Чи листя пожовкло, чи вже й кора взялася глибокими борознами на старому, наче дерево, її тілі, чи, може, вже їй і не літати, і не кувати, і не стояти в лісі коло глибокої ями з повним ротом світла, та й слів не згадувати й не класти пружками ще нікому не казаних, все‘дно –корова опосіла її міцно, як опосідають музики недужу голову на весіллі. Ото виходить уранці, сідає на ослін доїти, а руки самі дзвенять, та так дзвенять, що сухі вільхи сік женуть, а з-під землі вилазять загублені бозна-де і бозна-ким іржаві серпи. 

Сергій Осока. Поема про арапайму

Віршам Ніки Новікової присвячується


Арапаймо семи морів

в тебе в горлі сім якорів

притлуми моє тіло до дна

хай поглине мене глибина

хай потроху мене пізнає

перлоцвітне серце твоє

(Передсмертна молитва молодого колумбійського рибалки, який помер від ран під час риболовлі восени 1999р. Переклад мій)

у ту саму секунду

коли уривається спів

коли пісні вже немає

але повітря ще чутливе як легені

затули свої очі руками

але не заплющуйся

і крізь щілинки зможеш побачити

як перед тобою плаває риба

вперед і назад вперед і назад

то власне продовження голосу

продовження пісні

то дим який завжди зостається після співу

не лякайся але

то власне смерть

Сергій Осока. З Іосіфа Бродского. Мені говорять: від’їжджати час

Мені говорять: від’їжджати час.
Авжеж. Спасибі. Ось лишень зберуся…
Авжеж. Атож. Я розумію вас –
не проводжайте. Я не загублюся.

Ах, ні ж бо – не далека путь моя.
Якийсь отут найближчий полустанок.
Ах, ні, не переймайтесь. Позаяк.
Я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Спасибі. Я уже піду.
Авжеж. Пора вже. Це збагнути просто.
Безрадісну морозяну звізду
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Всьому приходить край.
Іще потисну наостанок руку.
Я видужав. Пора мені. Пора.
Авжеж. Атож. Спасибі за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
В поля мене замовклі віднеси.
Бо, знаєш, я з вітчизни вибуваю.

Так, мовби я адресу загубив:
до скла пітного притулюсь обличчям.
Над річкою, яку колись любив,
я розплачусь і човняра покличу.

Все скінчено. Не рвуся, не жену.
Спокійно їдь назад, заради Бога.
Я в небо гляну. Глибоко вдихну
холодний вітер з берега чужого.

Ну, ось і довгожданний переїзд.
Домчи назад без жодної печалі.
Ти на вітчизні зайдеш у під’їзд,
 я ж до низького берега причалю.
_____________________________________

Сергій Осока. * * * *

дід мій зовсім заснув
над газетою
за окулярами
очі трохи не сплять
прозрівають весну
як тоді
під хустками
в полянах
процвіли небеса
і над дідом зійшли
старечі
десь були
десь були
його діти
короткі речення
поставали крапки
до хрестів аж вітри
оглядаються
хтось тут рано лежить
чийсь тут голос
і досі вчувається
дід сміється вві сні
без крапок
він такий замріяний
він не тут
я не тут
я з тобою у Києві
я згораю
він спить
і газета
лежить як ожеледь
і торкнуть його руку
неможливо мені
не можу я
дід собі
я собі
тільки хата
ще трохи зближує
в мене серце дзвенить
в нього серце
як нива вижата
окуляри не сплять
окуляри
такі великі
зараз хтось би
прийшов
тільки більше
нікого
кликати

Сергій Осока. Великдень

1
Прогулянка світлом і світлою повінню чомусь,
Бентежні музики давно розлучились навіки,
Їм треба до танцю, а гість невпинно базіка,
Назовсім забувши, чого він ішов із дому.

Та вже запізнився. І дуже солоно в роті.
І діти поснули, і нам не спиться неначе.
У темряві гілка про весну голосно плаче,
Бо та не приходить. Загрузла, певно, в болоті.

А втім - все як завжди. А просто нема трамваїв.
А чому нема? - Їх ще не придумали просто.
Додому на човні роз'їхались чорні гості.
Великдень. Чорти. Невпинно вода прибуває.

2
Отак, як завжди. І чортик малий прилине,
Як янгол. Як місяць. Я жовту їстиму паску.
Він трохи попросить. І я відповім: "Будь ласка".
Він візьме спочатку, а потім на землю кине.

Стоятиме мовчки. І буде столітній запах
Утоплених яблунь, які над ставком говіли.
Вони напливуть і затоплять нас цвітом білим,
А гілка одна чортеняті придавить лапу.

2000р.

Сергій Осока. Така пізня, така неможлива осінь

Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим огудовим димом. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка на ньому пахне дертю і висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики. Він щось мугикає собі під носа про мадярку, яка вийшла на берег Дуная й бросила в воду цвіток. У нього навіть пальці ворушаться, він уявляє, що під ними не дужки відер, а клавіші гармошки. Його пальці замазані мокрою дертю і буряком, але він не зважає. Його серед двору, біля колодязя, запопала музика, і сили їй противитись – немає. Навіть цей дощ, ця нудна листопадова мряка, ці нашорошені понурі кури, собака коло буди теж піддаються тій музиці. І я. І корова, що вистромила морду з хліва. Морда мокра і дихає густим паром, а мені вона чогось схожа на лик. Бо ж над нами, між хмарами, світиться просинь, і листопад відчувається так гостро, що хочеться кричати і бігти не знаючи куди, як од голосу мертвих, як од води, крихкої, з брунатним листям на дні.

Сергій Осока. Донателла Версаче

мадам Донателла вночі приміряє сукні

шовковим чорнилом двоїться вона

проти вікон

усі наречені світу ламають руки

усі наречені світу тамують крики

коли вона легко і довго проходить на кухню

суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка

і стелиться в ноги боа

і старий папуга

кричить з вішака

благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна

проходить на кухню затято тамує стогін

сто сот юнаків у слідах її месу служать

сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг

вона тільки сяє й покусує білі пасма

у цім передранішнім шовку така натхненна

старий Метерлінк із тіні дивиться ласо

як личить їй синє

як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка

а там унизу чи то дух від її постелі

чи клен чи юнак

летаргійний крихкий охриплий

кричить я люблю вас

люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку

вона наче свіжий інжир у всевишній долоні

і плаче юнак

і тихо іде повз вікна

і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок

мадам знесилено чайник ранковий ставить

їй добре відомо що цей як і кожний ранок

почнеться її неоновими вустами

2012.

Сергій Осока. З Федеріко Гарсіа Лорки. Севілья

Севілья – вежа,

стрілами підперта.

Вона – для ран.

А Кордова – для смерті.

Підстерігає невмирущі ритми,

заплутує, неначе лабіринти,

немов гарячі лози виноградні,

Севілья ранить!

Під небесами, зігнутими криво,

під небесами – у полях безкраїх

дзвенить ріка у всі свої тятиви,

летить стріла,

а Кордова ховає!

Несамовита з обрію – до лісу,

підмішує в вино своє останнє

довершеність стрункого Діоніса

і гіркоту бентежну Дон-Хуана.

Севілья ранить.

І навіки ранить!

__________________

Текст оригіналу:

Сергій Осока. Листопад

Повірте в чари осені, повірте!

Це далебі востаннє, це востаннє!

Три осені зійшлись під чорним вітром.

Три осені за чорним вітром тануть.

Впустіте в хату листопад із листям,

впустіте повінь ранніх мандаринів.

Не ждіть, не знайте – в серці стане місця

для трьох дівчат, трьох осеней, що ринуть

через мовчання кленове альтове,

через гудіння втомлене антенне.

Словам ще буде холодно у мові,

а віршам буде холодно у венах.

Не ждіть цього! Не виглядайте, вірте

трьом осеням, трьом розпашілим птицям.

Вони й мені співали біля хвіртки,

вони й мене сторочили по нитці…

Вони мене не холодом лякали,

вони казали серце – то стодола.

Тепла туди уміститься немало,

тепла на ціле облетіле поле.

Вони співали. Холод їх теребив.

Вони співали гірко й неспочинно:

Не відпускайте душу тонкостеблу!

Не відпускайте душу-намистину!

2011.

Сергій Осока. З Осіпа Мандельштама. На блідо-голубій емалі...

На блідо-голубій емалі, -

Яка  можлива лиш у квітні, -

Берези віття підіймали

І вечоріли непомітно.

Дрібні відточені узори,

Тонка напівпрозора сітка,

Немов на синьому фарфорі

Малюнок ажуровий світить, -

Коли його художник милий

Виводить на склянистій тверді,

В осягненні хисткої сили,

У забутті сумної смерті. 

____________________________

 Текст оригіналу: 

Сергій Осока. Білий налив

Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.

Яблука білий налив, літо і консервація.

Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,

що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,

ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.

Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,

й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.

Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.

Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:

губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

…Ти наче здвигнеш плечима, і просто скажеш – лишайся,

хоча ми вже це проходили, і ти вже лишався в мене…

Варення у банку кластимеш, моргатимеш часто-часто,

й важкі стікатимуть краплі по банці отій зеленій…

Стоятимеш мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,

а потім банки додолу рукою змахнеш без сили…

Я думатиму – не треба, кому я такий потрібний…

Ти думатимеш – не треба, кому я його варила…