Оксана Мазур. Пуанти

Мої пуанти повні битого скла

я розумію андерсенівську  русалоньку

я розумію усіх нас навіжених жінок-балерин нащодень

бо ми таки балерини над прірвою

в переповнених маршрутках

в офісній сірості

біля плити вигадуючи з нічого делікатес

мріємо про боа обіймів_не_з_обов'язку

і діаманти вдячних слів «ти найкраща»

чогось так важко буває дочекатись найпростішого

Мої пуанти повні битого скла…вкотре

Стогін вганяю багнетом – найглибше аж до ядра клітин

Танець приречений на бездоганність

інакше принц мене не помітить знову

не розпізнає по черленості слідів таку зайву йому жертовність

він принц. У нього все ок і без мене

яка користь з фарфорової танечниці в маєстаті?

Лишень зіпсутий паркет бальної зали

Дайте води

хоч хлюпніть в обличчя абощо

принц їде на полювання така в них принцна робота

поки вони керують світом ми керуємо горнятками і банячками

робимо уроки з дітьми

плачемо через придирки шефа

економимо на мереживну білизну (раптом принц згадає тонку балеринку?)

мої пуанти повні битого скла. І воно з біса кольорове

що тут скажеш – я сама вибирала свої пуанти

своє фламенко

от лиш принц звалився на мою голову невчасно

1.02.13

Оксана Мазур. Багряне танго

 



Молитва тіла вигорала танцем,
Надривним і багряним ля-мінор.
Губив тональність, страчуючи шанси
Прощань, повернень, видихів. Зостався
В безчассі меж минувшини узор.

Не танцювала, а жила у рухах,
З подолу сукні квіткою росла.
Підборів вистук, як хорали слухав,
Не жінкою, а захмелілим духом…
Палила серце огином крила.

Червона сукня, як вогненна кара,
Постави рух, напнутий в тятиву.
І кожен крок по лезу чи по хмарах,
Бруківки біль з підборами у парі,
Червоний вихор протинає млу.

Кинджальним сном розрізана усоте
Уявних нитей видима вуаль.
Вогонь гітари, скрипки ніжна цнота,
Танечниці кармінний трепет-спротив —
Осіннє танго плине тінню. Жаль…

20.11.2011

Оксана Мазур. ...дівчинко...

Дівчинко тихого плеса, де губляться тіні,
Щоб проростати наївними сонними квітами,
Вкотре сльозинки вчорашні просієш крізь сито і
Вкутаєш плечі тонкі візерунками інею.

Крізь віддзеркалення шовку води у зіницях
Білим пелюстям стривожена, зваблена, вкрадена.
Кіс вагота нетутешня, жалобнице ладанна, –
Ти полохлива рибинка у сітях чужинця.

Пам’яті промінь спікає долоні у стигми:
Вигин хребта закарбований до одержимості.
Надто нестерпна, надмірно покірна, – пали мости,
Шляхом Чумацьким рятуйся, ти зможеш, ти встигнеш.

Втримати б звивне твоє відображення… згубо!
Скільки естетики в рухах нервово-відчужених…
Серце розверзлось кривавою раною-ружею,
Скрапує хмелем багрянцю на вишерхлі губи.
10.07.12

Оксана Мазур. Закличне

С.


о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

5.06.2012

Оксана Мазур. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…
15.08.12

Оксана Мазур. Мандрагора

 …Бо корінь отруйний, бо корінь живий…
Нема оберегу і берег запався.
Пропаща душа заблукала в міжчассі,
Приваблена реготом п’яних повій.

На небі зловісно кривавиться місяць,
Він спільник, розбійник, наложник і кат.
Повішений хрипом і сім’ям стікав,
А корінь у зав’язь химерно мостився.

Вузлами морськими їй коси в’яжи:
Ця жінка болюча, як ранішня тиша.
Набавишся – викинь, наситишся – знищ, бо
Вона надто щира у лісі чужім.

У сукні так душно, у сукні так тісно,
Хай північ остудить затруєну кров.
Шукай мандрагору, співай молитов
Допоки ще темінь шепоче зловісно.

Паліччя крізь груди у сон проросте,
Бо вже відболіло, бо вже відбіліло,
Отрута синців заціловує тіло
І живить собою стебло золоте.

Роздряпуй до рани невтрачений сором,
Браслет на зап’ясті випалює слід.
Про щастя ні слова, і пальці, мов лід.
Надія сконає під крик мандрагори.
06.10.12

Оксана Мазур. ***

О ківш долонь, де гусне чорний день…
Пантрують оси безборонну спину.
Не вір, не вір. Слова упали тінню
На сонця крик, на золотаве сіно,
Де ти колись, де ми колись і де
Поміж проклять зривається звірино
Голодних мавок темне голосіння,
Таке гірке, таке натужно-синє,
Вганяється у душу. І цвіте
Жаги галуззя, протинає зримо.
Переліпи собою аж до глини,
В черлений ранок, у тернові вина,
Але мовчи, бо всі слова – пусте…
28.08.12

Оксана Мазур. Цьогорічна осінь

Цієї осені не буде карнавалу: ти втомилася одягати маски.
Зрештою, позолота, як і фальш, скінченна.
Буде теплий вовняний шалик,
що цілком перекреслить витончений силует
експресивної і екзальтованої кавоманки
(і дрібку цинамону, проше пана… так складно чомусь знайти власне цинамон,
а не корицю у Львові).
І смаглявих гондольєрів з палкими поглядами теж не буде, навіть як варіанту втечі з депресії.
Краще хай буде депресія – абсолютна і всепоглинаюча.
Раз в житті потрібно пережити осінь істинно.
Дівчино, навчися врешті контролювати себе:
ці перепади реготу і сліз такі недоречні на тлі гречної галицької ментальності.
Надто багато себе страчено на випадкові романи,
які метастазно жерли час_що_не_повертається.
Дівчино, чи ж тобі мало, що стоїш на обліку у маммолога?!
А, може, власне тому… тобі завжди мало… неба!
І ти вкотре летиш сторчголов крізь усі пори року.
Де ж той рятівний вовняний шалик,
що має перетворити панну на непомітну сіру мишку…
От біда – він став діадемою…
Отже – карнавалу бути!
13.10.12