Олеся Гулько-Козій. Схиблена.

Не хотілося його слухати, але Іванко говорив і говорив.  Я хвилювалася, тому з усього  почутого втямила одне – він повернувся у село за мною, бо закортілося  йому перемінити моє занехаяне життя. З часів нашого першого кохання минуло майже шістнадцять років, не скажу, що забула те почуття, хоча прагнула цього дуже. Бита негараздами сільського життя, я все ще залишилася вродливою, тому втішно було чути, що на таку, як я, він так і не натрапив, хоч об’їздив ледь не цілий світ.

Олеся Гулько-Козій. Різдвяна Вишня (закінчення)

Отож під цюкання сокири, я цілую вуста, зрідка відриваючись від них, щоб помилуватися у світлі нічника бездоганним тілом Вишні. Раптом вчувається мені не дуже приємний запах – досі губки духмяніли квітами, а тепер…Під долонями відчуваю, як морщиться її шкіра й бачу повільне перетворення вродливого обличчя молодої панянки на сухокосту фізіономію столітньої бабусі – відсахуюсь миттєво. Ще й голосно кричу, забувши, що у минулому військовий. У цю хвилю страх міцно вхопив мене за горлянку – обвиваючи моє тіло руками, Вишня намагається робити те, що робила вчора. Відштовхую її, хапаю штани й намагаюся ускочити в них – химера тягне їх до себе, вочевидь, прагнучи продовження любощів. Кинувшись до дверей, роблю спробу втекти без штанів – перегороджує дорогу, протягує до мене кощаві руки. Огида і страх спалахують потужною хвилею, яка кидає мене до вікна. Не можу його відчинити. Трощу шибки кулаками й оглядаюся – Вишня уже близько. Кидаюся у вікно, відчувши, як почвара ухопила за ногу, кричу:

   - Василю, допоможи!

Олеся Гулько-Козій. Різдвяна Вишня.

Наш шлюб зруйнувала її дієта. Моя колишня скидала зайву вагу три роки – стільки ж я жив з голодною й  вічно роздратованою істотою, котра намагалася переконати, ніби робить це для мене. Танули кілограми, а заразом і розуміння поміж нас. Від постійного недоїдання у неї з’явилась загострена потреба до уваги і ніжності. Стала надміру вразлива, інколи істерична – я ж зірватися права не мав. Дарував квіти, вигадував сюрпризи, аж поки не збагнув, що змушую себе до цього  – дратувалася ще дужче, відчуваючи нещирі мої потуги. Часом хотілося бути просто самцем, бо образ слинявого залицяльника застряг мені у печінці. Дресирувала мене нещадно: провів вихідні з друзями у чоловічій компанії – тиждень не дає, не витріпав килим – три дні, не вдало пожартував з її мамою – два тижні.  Цей список не мав ані початку,ані кінця. Коли вона нарешті влізла у сорок шостий розмір, я вже ненавидів її усім серцем.

    Розлучення ми обоє перенесли досить легко. Вона була переконана  - з новим тілом хутко знайде заміну невихованому чоловікові. А мені було байдуже, що буде далі. Хотілося змін – почав вершити їх негайно.

   Найперше – вийшов у відставку. Друге – купив невеличкий будиночок у селі, що розташовувалося неподалік від  міста. Будучи спадковим городянином, завжди мріяв придбати дачу у присілку. Приваблювала мене найперше тиша. До землі тягнуло не так сильно, але посадити кілька грядок все ж запланував. Про що марив найбільше – це молодий сад, де зростатимуть  груші, яблуні, вишні, сливи….

Олеся Гулько-Козій. Скарбник.

Гармидер на подвір’ї Ткачів стояв непереказаний. Сіновал уже дотлівав, біля нього ввихалися односельчани, котрі надбігли на допомогу, але полум’я уже зжерло весь запас сіна. Толян ухопив сусіда за сорочку, затис пальці у пудовий кулак, намагаючись дотягнутися ним до мармизи Василя, з-за спини котрого виглядала коза Люська – винуватиця пожежі.

А було все так. Василь не мав умислу заподіяти сусідам шкоду. Колись він посперечався з Толяном, що навчить козу палити. От і привів Люську, щоб продемонструвати її навички. Справді: тварюка своїми величезними губами тримала цигарку, яку Василь підпалив запальничкою. За мить з ніздрів кудлатої почав просочуватися дим. Толян навіть не намагався стриматися. Його регіт прогудів, наче травнева громовиця – і налякана коза заметушилася, вистрибнула на циркулярку, звідти шугонула на сіновал. Тоді сміх Толяна урвався - тварюка повагом ходила по даху  з недопалком у пащеці.