Елен Тен. Продавці посмішок

Сліпуче світло вуличних ліхтарів било у лобове скло автомобіля. Химерної форми тіні сковзали різнобарвними вітринами уже зачинених крамниць, щоб потім розтанути в густій, ворожій темряві.
Влад загасив цигарку і поглянув на сусіднє пасажирське сидіння, де, тяжко дихаючи, спала Слава – його єдина донька і найбільший сердечний біль.
- Додай газу, - наказав він водію, бажаючи якнайшвидше зникнути з місця, де він сьогодні знайшов свою дівчинку.
- Буде зроблено, Владиславе Сергійовичу, - кивнув Андрій, не просто помічник і один із водіїв, а вірний друг, єдина людина, котрій Влад міг довірити своє горе. – Вона заснула?
- На щастя.

Елен Тен. Знайти Крістіну

Мало кому відомо, чим я займаюся після роботи. І мало б хто повірив, що молодий офіс-менеджер, обличчя телефонної компанії, ввечері чаклує. Ну, не зовсім чаклує. Просто я дещо успадкувала від матері. А від батька мені дісталася однокімнатна квартира, нереально віддалена від центру міста, і купа боргів. Але це вже зовсім інша історія…
Ні, я не відьма у класичному розумінні цього слова, і не літаю вночі на мітлі або ступі, проте вмію ворожити на картах, магічній дошці, знаю, як готувати лікарські настої із різних трав. Я не часто практикую усі ці «вміння», але час від часу до мене приходять люди, котрим потрібна моя допомога. Мені не надто подобається займатися подібними речами, але кілька додаткових копійчин ніколи не бувають зайвими.
 Особливо мене лякає ворожіння з допомогою магічної дошки. Коли стрілка без моєї допомоги починає рухатися, будуючи з літер слова, будь-які, навіть найміцніші нерви почнуть здавати. Скільки разів я вже так ворожила, ніяк не можу звикнути. Говорять, використовуючи цей спосіб спілкування з померлими, можна викликати духів, які потім почнуть тебе переслідувати. Раніше я не дуже в це вірила, а тепер, здається, догралася…

Елен Тен. "В останньому ряду"

Вона просто любила дощ і живі квіти на підвіконні. Вона ніколи не довіряла людям, бо вже мала гіркий досвід такої «довіри». А йому повірила… Він подарував їй новий, сповнений пригод, кольоровий світ. Та поруч з ним їй було потрібно небагато.
 Вона любила дощ і усім серцем кохала його, а він любив її і театр. Живучи в однокімнатній квартирці в кінці міста, вони разом підкорювали столицю. Він був актором театру, а вона продавала квіти. Він був веселим і балакучим, вона – тихою і потайною. Дівчина могла годинами дивитися в  тиші у вікно, по склу якого повільно стікали сльози дощу.

Елен Тен. Шанс

Все. Перший крок зроблено. А далі вже не так страшно. Прожектори безжально світять в обличчя, музика знущається над моїми барабанними перетинками, мені здається, що зараз я забуду послідовність рухів чи мене засвищуть глядачі. Або я спіткнуся і впаду на свою партнерку (що, якщо чесно, було б непогано. Вона молода і апетитна). 

Ризикуючи отримати довічне звання «танцюючого професора», я плавно рухаюся вперед. Ритм музики прискорюється і мої рухи відповідно. Господи, не дозволь мені зганьбитися», - шепочу я, виконуючи чергове па. Я більше не дивлюся в залу. І ховаюся від націлених на мене поглядів за безтурботною посмішкою.

«Що ж, непогано», - думаю я після наступного стрімкого повороту. І справді непогано, враховуючи той факт, що мені сорок п’ять років, двадцять два з яких я пропрацював професором університету, в стінах якого проходить  мій «танцювальний дебют».

Сьогодні випускний вечір, і я, професор кафедри літератури, танцюю на сцені запальну самбу. Раніше я ніколи не танцював і, сподіваюся, нічого схожого мені більше не доведеться робити. На мені яскравий облягаючий костюм. Навряд чи це стиль суворого викладача, грози студентів-ледарів. Все, що відбувається навколо, здається мені дурнуватим кошмаром. Я б ніколи не постав у такому вигляді перед своїми колегами і студентами. Ніколи, якби п’ять років тому не програв парі…

Це був один з небагатьох випадків, коли інтуїція мене підвела. Так, я був неправий. Я це визнаю. А трапилось ось що.

Мені завжди подобалися вперті студенти. «Вперті» в хорошому сенсі цього слова. А от абітурієнта на ім'я Іван Пелешок я до них не відносив. Хлопець ніби то непогано розбирався в історії і теорії літератури, а от його екзаменаційний твір нічим особливим не виділявся. Грамотно, рівно і сіро. В ньому не було іскри і він запросто загубився б у потоці таких же сірих абітурієнтських робіт, таврованих безкомпромісним «незадовільно».

Автори таких робіт, зазвичай, більше не повертаються у ці непривітні для них стіни. А Пелешок повертався. Уже втретє. Я бачив, що він старається і працює над собою. От тільки його екзаменаційна роботи виходили все такими ж «сіренькими» і блідими, як і сам абітурієнт, в очах якого світилося  все менше надії.

Я ладен був знову сказати йому «ні», от тільки мої колеги по екзаменаційні комісії цього разу засумнівались. Якщо чесно, ми вже давно так не сперечалися через студентів. Я був непохитний: сипав аргументами і тиснув прикладами. Не пройшли перспективніші. Чому ми повинні робити йому поблажку лише через те, що він приходить до нас втретє?

- У нього бідний вокабуляр і вміння будувати речення на рівні учня шостого класу. Людина просто витрачає час на те, до чого не здібна! - кричав я. – Ну не вийде з нього успішний письменник. 

Моїй впертості позаздрив би будь-який пересічний віслюк. Але тоді колеги перемогли. Як виявилось пізніше, на щастя.

Не думаю, що інші так сильно в нього вірила. Здається, їм просто було цікаво, що з цього вийде.

- Дива іноді трапляються, - зауважив хтось із професорів.

«Тільки не цього разу!» - хотілося крикнути мені, але я сказав зовсім інше:

- Чудово. Але якщо Пелешок стане найкращим студентом факультету, то я станцюю перед усіма вами самбу!

Ну хто мене тоді тягнув за язика? Певно, надмірна самовпевненість, підсилена «безцінним» досвідом.

Спершу все було так, як я і думав. Пелешок відставав від своїх одногрупників, і відставав сильно. Я радів своїй правоті і через це не помічав, що відстань між ними все ж скорочується. Хоча і не швидко, але впевнено.

Коли прогрес став очевидним навіть мені, я все ще думав, що він не досягне неможливо. «Ці успіхи –  межа, далі якої Іван не піде», - переконував я себе, радячи студенту займатися вдвічі більше за інших. І він займався.  Навіть втричі і вчетверо, поступово перетворюючись на справжнього професіонала.

На випускному іспиті я вже з радістю поставив у заліковій  Пелешка «відмінно». Поруч з іншими найвищими балами. А повернувши йому заліковку, пішов до викладацької і оголосив:

- Професор Швець перш за все людина слова. Я готовий підтвердити, що розумію у цьому житті далеко не все. На випускному чекайте самбу у моєму виконанні.

Танець підходить до завершення, а я все ще боюся спіткнутися. Що ж, я вчив самбу тільки п’ять днів, а Пелешку довелося доводити свою дієздатність довгих п’ять років.

Лунають останні акорди, музика плавно переходить у тремтячу тишу, а мої ноги, поставивши під сумнів авторитет голови, прагнуть і далі рухатись, прагнуть драйву.

Далі були неймовірні по своїй гучності оплески. «Ох, якби ж мені так аплодували хоча б після одного з моїх виступів на наукових конференціях», - зітхнув я, радіючи, бо ці оплески були не тільки для мене, але й для всіх людей, які мають сміливість визнати, що в чомусь помилилися.

«Нарешті ця ганьба скінчилася», - покидаючи сцену, я жадібно ковтав повітря, при цьому обережно оглядаючись по сторонах. Чи не кепкують бува з професора Швеця?

Нічого підозрілого я не помітив, тільки це не заспокоювало. Тиснучи усі протягнуті до мене руки і вислуховуючи захопливі вітання, я навіть не завжди розрізняв обличчя тих, з ким говорю. Моя голова зараз була зайнята  іншим. Як швидше дістатися свого кабінету і змінити цей «стиль» на більш звичний і зручніший.

- Професор, ви були просто неперевершені, - сказав власник чергової протягнутої мені руки. Цього разу я підняв голову, бо знав, з ким розмовляю.

- Дякую, Іване.

- Це вам, - Пелешок простягнув мені товсту новеньку книжку.

Я пробігся очима по назві. «Іван Пелешок «До неї»».

- Уже вийшла?

- Вийшла, - усміхнувся він. – Як і обіцяли, до випуску.

Я пригадав свою першу книжку. Вона була не в такій гарній твердій обкладинці. І вийшла не таким великим тиражем. Але яке це щастя, бачити плід своєї праці, увіковічений на папері. Це ніби друге народження -  незабутнє відчуття, яке може зрозуміти тільки автор опублікованої книги.

- Вітаю! І з червоним дипломом, і з дебютної книжкою.

- Дякую.

Я відкрив титульну сторінку його роману. Рукою автора там було написано: «Дорогому Семену Петровичу! Дякую за шанс».

- Іване! – покликав я хлопця, який встиг відійти лише на кілька кроків. Дочекавшись, доки він повернеться до мене обличчям, я сказав те, що, певно, далося мені набагато важче, ніж цей тріумфальний виступ: - Я радий, що помилився.

Елен Тен. За тиждень до Різдва.

Коли в повітрі відчувається особливий аромат різдвяних ялинок і горобці з синичками навипередки весело співають «Merry Christmas », настає незвичний, в певній мірі навіть чарівний час. У цей час люди, схожі між собою і не надто, збираються в групки, котрі умовно називають «родинами».
А оскільки моя родина розбрелася по світу, мені доводиться збирати її власноруч. Ми, Лінецькі, за своєю природою страшенні індивідуалісти і згуртувати усіх хоча б на кілька днів – місія із категорії «надскладних». Та кожного разу знаходиться доброволець, який звалює на себе цю нелегку  місію.
Цього року такий жереб випав мені. Взявши на роботі відпустку, я вирушила у подорож по Україні. За тиждень з гаком устигла відвідати і братів Київ, і тітчину Галичину, і Одесу двоюрідної сестри.