Татчин. Восьмилисник

7
Мені без тебе тоскно, як тоді,

коли зусилля мерли поіменно.

Ті почуття, як кола по воді,

егоцентрично сходяться до мене.

Я в епіцентрі вражень і речей,

з яких лишилась рівно половина.

І це знання ще трішечки пече,

хоч я тобі ні літери не винен.

Усі листи написані. Тепер

лишається чекати і просити,

щоб вірші, що розгадують тебе

благий Господь просіяв через сито.

Їх стане рівно стільки, щоб затим

на самоті прийняти Богом дане.

Повз мене йде важкий осінній дим

і просто неба тане, тане, тане.

8

У синім небі біла бахрома

щодня висить якраз над небокраєм.

Не в тім печаль, що збудеться зима,

а в тім, що осінь довго помирає.

А ще у тім, що космосу тягар

щоночі тисне – нікуди тікати,

що замість серця стукає дзиґар,

а всі довкола жертви часу-ката.

Тому мені достатньо рим і слів,

які лишились спільними відтоді,

коли я жив вигнанцем край землі,

один за трьох – поет-художник-злодій.

І ще достатньо вірити у те,

що почуття  всесильні, наче повінь.

Що все на світі блякле і пусте,

окрім надії, віри і любові.