Володимир Голод. Про Елвіса пластилінового і Елвіса справжнього.

Жив собі один хлопчик. І звати його було, якщо не забув, Андрійко. Дуже гарний і чемний хлопчик ріс, якщо чесно. І одного дня у школі вчителька дала йому нове завдання – зліпити щось гарне із пластиліну за один урок. Так як Андрійко не був дуже багатим, пластилін у нього був складений у одну невеличку рівзнокольорову кульку. За 45 хвилин вона виглядала вже не кулькою, а незграбною формою чоловічка з мікрофоном. Вчителька запиталась, хто це. Хлопчик відповів, що “це Елвіс, який є в тата на плакаті. Я як виросту – буду таким же!”
 Отримавши 12 балів, Андрійко приніс своє творіння додому. Мамі воно дуже сподобалось і вона розмістила його на телевізорі. Можна сказати, це найкраща подяка для сина. Тепер всі будуть дивитись на його маленького чоловічка. Та з часом всі якось і забули про це. Елвіс не любив залишатись без уваги і коли всі виходили з дому, він починав веселити інші іграшки. - Привіт, слон! - Я не слон… Я слоненятко. - Ой, вибач! Як ся маєш? - Не дуже. Вже чотири роки тут на кріслі лежу. - Зате всіх знаєш? - Всіх. Тільки часто забуваю імена. - А правда, що ти тут найбільший? - Ні. Найбільший в нас – ведмідь. - А я чув, що слони найбільші. - Це ті слони, що за вікном живуть. А тут ведмеді найбільші. - А їх у вас багато? - Та де там! Один тільки. Але великий. - А де він? - На кухні. Ніколи його не бачив, але люди часто про нього говорять. Хочуть десь перевезти, але Андрійко не дає. - Андрійко молодець! Он якого мене зліпив! - Так, молодець. - А хто в цій кімнаті ще живе? - От я, от ти, от… коник і от песик. Всі решта – в кімнаті Андрійка. - Зрозуміло. А коник і песик чому мовчать? - Коник в нас не говорить. Він тільки ігого вміє казати. І песик тільки гав-гав каже. Браковані. - Іго-го! – озвався кінь. - Та тихо ти! – буркнув слон. - А може він щось сказати хотів? - Та де там? Він так завжди репетує. Ой, щось голівка моя розболілась! Час на тиху годину. Всі м`які і пластилінові сплять. - Сплять… – тихо повторив Елвіс. Він відчув у цій кімнаті дух буденності. З телевізора добре було видно новісінькі шафи, політичні журнали на дивані, купу наукових книжок і окуляри. А ще блискучий костюм з краваткою. Це все було дивно. Все наколо виглядало несправжнім і сумним. Навіть порівняно зі шматочком пластиліну. Все було непотрібним і дуже дорослим. Елвіс хотів бува лягти, як до кімнати зайшов дорослий дядько. Мабуть, тато Андрійка. І він до дзеркала щось говорив. “Черговий ранок. Сніданок. Потім вмитись, почистити зуби. Офісна дрібнота також має мати гідний вигляд. Сьогодні, мабуть, візьму ось цю краватку. Еге ж, іншої нема! Вкотре, вже другий тиждень поспіль! Краватка. І вчора, і позавчора. От що таке стабільність! Але процвітання за обрієм не видно. Брехали бігборди про процвітання… Але робота є. Посміхнувся-привітався… Е, а може навпаки? Вже й забув. Краще одночасно вітатись і усміхатись. Отож, усміхаючись привітався – спробував зрозуміти клієнта – зрозумів – вибив чек – подякував – запросив до, е, як його… Плідної співпраці у майбутньому! Сподіваюсь, мені не доведеться провести так усі будні до 65 років! А ввечері до генделика. Інколи приємно так напитись, щоб ноги не тримали. Тільки завтра нічого не змінюється, розумієш? Нічого! То чи взагалі треба жити? Кому я потрібен? Кому, скажи, потрібен офісний працівник з американською посмішкою і вмінням вносити дані в комп’ютер?” Аж раптом до кімнати забіг Андрійко: “Тато, в нас сьогодні футбол!” Дорослий монолог для пластилінової людини був дивним. Таке враження, що дорослі втрачають над собою контроль. Ніби у них свій світ. “Але добре, що є діти. Андрійко дав татові мету, принаймні, на сьогоднішній день. Це добре. Це добре, що хтось комусь дає мету жити.” – подумав Елвіс. За розмовами в кімнаті стало зрозуміло, що сьогодні день народження мого творця. Андрійкові вже 10! Мама увесь час казала, що він мріяв про один особливий подарунок. Коли прийшов час вітати хлопчика, до кімнати забіг маленький песик. Він був чорним і нагадував бракованого песика, що казав гав-гав. Ви не повірите, але живий песик також був бракованим! Отак батьки люблять дітей! Навіть розмовляючого песика не придбали. Але Андрійкові сподобався подарунок. Він цілий день провів із новим другом. У кімнаті знову запанувала тиша. - Слоненятко, бачив песика? - Бачив. Гарний такий, бігає швидко. - Гав-гав – схлипував м`який песик. - Іго-го – співчував йому коник. - Та тихо ви вже – тихо буркнув про себе слоник. - Песик сумує? - Еге ж. А ти б не сумував, якби сюди привели живого Елвіса? - А який він? - От такий, як на тому плакаті. - Я ж гарніший, правда? - Люди так не думають. Вони люблять живого. - І песиків живих? - І песиків… Живих. - А нащо ми? - По-різному буває. От я, я тут лежу, аби ніхто не бачив тріщини на стіні. Песик просто одного кольору з глечиком. А коник схожий на живого. - То хто не схожий на живого, того не люблять? - Виходить, що так. - Сумно… - Не кажи так. Я чотири роки тут живу. - А як ти думаєш, ще довго тут жити? - Ніхто не знає. Від того часу пройшло кілька днів. Справді, пройшов майже тиждень. Інколи в кімнаті заходила розмова про якесь дивне “прибирання”. Іграшки могли тільки здогадуватись, що воно таке. Та в найближчу суботу тато і мама Андрійка почали всі речі переносити з місця на місце, а деякі узагалі ховати у величезний ящик. Серед захованих виявились слоник, коник і песик. Де їх тепер шукати, Елвіс не знав. Власне, у нього була й своя халепа. Телевізор також вирішили пересунути. Пластилінова людинка опинилась на землі. Звісно, було боляче падати. Мабуть, руку чи ногу зламав! Але найгіршим було те, що на місце телевізора принесли величезну шафу. Пластилінчик опинився в темряві за високою дерев`яною будівлею. Виходу звідси не було. Тільки через шпаринку виднівся плакат живого Елвіса з написом “Елвіс повернувся”. Пластиліновий також хотів повернутись, але знав, що це дивне “прибирання” буде нескоро. Був час думати над тим, чому дорослі люблять живого Елвіса, навіщо дорослим стільки клопотів і непотрібних вчинків…