Любов Лібуркіна. Двое (Из Р. Скибы)

Шёл по воде, не тонул, только шаркал подошвами.
Он бы поплыл, да не мог, потому и шёл.
Лодки от зноя, и те рассыхались в крошево,
Рыбы хвостами касались его подошв.

Зной наплывал. Там и в марте жара до одури,
Время считать по Солнцу не смог бы никто,
И вурдалак, задыхаясь, бежал по отмели,
Криком кричал, чтобы Ты увидел его.

Но нет и следа на воде, что течёт и плещется,
И рыбаки, как лодки, завязли в песок.
Был там слепой. Говорил, что ему мерещится:
Кто-то прозрачный рекой идёт на восток.

Тот, кто не Ты, петуха измученный пением,
Бился на волнах, но тело не шло под них.
В хрипе желтел, и они изгибались, пенные,
Он бы догнал, но следов не стало Твоих.

«Плохо мне, Господи. Плохо мне, плохо мне, скверно мне…
Шерсть выгорает, и ржавые слезы льют.
Я ж тот последний из мудрых Твоего племени,
Кто, как и ты, не умеет в воде тонуть …»

Двоє

Йшов по воді, не тонув, тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.

Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.

Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.

Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.

“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…”