Сергій Осока. * * * *

дід мій зовсім заснув
над газетою
за окулярами
очі трохи не сплять
прозрівають весну
як тоді
під хустками
в полянах
процвіли небеса
і над дідом зійшли
старечі
десь були
десь були
його діти
короткі речення
поставали крапки
до хрестів аж вітри
оглядаються
хтось тут рано лежить
чийсь тут голос
і досі вчувається
дід сміється вві сні
без крапок
він такий замріяний
він не тут
я не тут
я з тобою у Києві
я згораю
він спить
і газета
лежить як ожеледь
і торкнуть його руку
неможливо мені
не можу я
дід собі
я собі
тільки хата
ще трохи зближує
в мене серце дзвенить
в нього серце
як нива вижата
окуляри не сплять
окуляри
такі великі
зараз хтось би
прийшов
тільки більше
нікого
кликати