Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

Елен Тен. Продавці посмішок

Сліпуче світло вуличних ліхтарів било у лобове скло автомобіля. Химерної форми тіні сковзали різнобарвними вітринами уже зачинених крамниць, щоб потім розтанути в густій, ворожій темряві.
Влад загасив цигарку і поглянув на сусіднє пасажирське сидіння, де, тяжко дихаючи, спала Слава – його єдина донька і найбільший сердечний біль.
- Додай газу, - наказав він водію, бажаючи якнайшвидше зникнути з місця, де він сьогодні знайшов свою дівчинку.
- Буде зроблено, Владиславе Сергійовичу, - кивнув Андрій, не просто помічник і один із водіїв, а вірний друг, єдина людина, котрій Влад міг довірити своє горе. – Вона заснула?
- На щастя.

Яна Устимко. львівська весна

сумує лев підперши підвіконня

весна до Львова править навмання

щорік в її підпряжці менше коней

а цього року – жодного коня

і шкода леву весну францувату          

яка години топить у вікні                                                                                  

хотілося б йому їй заспівати                                   

та голос вже давно закам’янів

Анничка Королишин.вслід зимі.

                         щось забули важливе люди цієї зими,мабуть.
                         то вона й не вступається,жде.
                         он вже квітень гукнувсь
                         а сніги - лежать.
                         пригасає,тремтить від журби
                         невтамоване марне чекання.
                         що попереду?
                         літо?
                         чи поміжчасамитривання?
                         аритмія надій.
                         а життя
                         за водою
                         пливе.

Анничка Королишин.води душі моєї

                   
                     впасти б сонячним зайчиком
                     на чуприну річкової хвилі
                     плинути
                     проминати
                     але не минатися
                     зморщечки ночі
                     думки сутінкові
                     лагідним тихим доторком
                     розгладити б на чолі
                     променіти 
                     любити
                     душу чиюсь зігрівати
                     ...боляче,Господи...
                     світ величезний
                     а крила такі малі