пʼятницю, 22 лютого 2013 р.

Євгенія Люба. Гойдалка

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада -
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадують часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.

четвер, 21 лютого 2013 р.

Татчин. кораблик

1
ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.
озирається лютий – довкола мороз і прана.
до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,
а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.
все довкола статичне, допоки мене не крає
ототожнення світу  з пораненим небокраєм,
у якому немає ні пекла, ні навіть раю,
у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –
невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,
молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...
це ядуче повітря безпечно вдихати разом.
та невміння терпіти доводить мене до сказу!

неділю, 17 лютого 2013 р.

Анничка Королишин. З ноосфери.



                                          Прокидаєшся.
                                          Сірі мережива тіл обминаєш в метро.
                                          Втихомирюєш день поміж справ і тривог.
                                          На межі між смерканням і зло, і добро.
                                          Хто вберіг тебе? Хто  тобі - Бог?
                                          Пояснити?
                                          Не варто.
                                          Цей сон набуває крил -
                                          маєш впасти,або полетиш.
                                          Помовчи.
                                          У тонесеньких сферах тиш
                                          допильнуй тихе світло
                                          одне-на-двох.

середу, 13 лютого 2013 р.

Елен Тен. "В останньому ряду"


Вона просто любила дощ і живі квіти на підвіконні. Вона ніколи не довіряла людям, бо вже мала гіркий досвід такої «довіри». А йому повірила… Він подарував їй новий, сповнений пригод, кольоровий світ. Та поруч з ним їй було потрібно небагато.
 Вона любила дощ і усім серцем кохала його, а він любив її і театр. Живучи в однокімнатній квартирці в кінці міста, вони разом підкорювали столицю. Він був актором театру, а вона продавала квіти. Він був веселим і балакучим, вона – тихою і потайною. Дівчина могла годинами дивитися в  тиші у вікно, по склу якого повільно стікали сльози дощу.

Татчин. Дамокл.


догори ногами тече ріка,
повен хмар і неба її рукав.
я від себе стільки разів тікав,
та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.
над твоїм будиночком зріс димок.
ти в самому центрі моїх думок,
і у них ми разом.

суботу, 9 лютого 2013 р.

Євгенія Люба. Сінатра

О, золота Аліно!
Шкіра її – медова.
Шкіркою з апельсина
сходить на небо
довгий,
довгий
день.

І щоранку, липка і сонна,
в найспекотнішій з цих палат,
вона чує, як Френк Сінатра
ніжним голосом телефону
її будить: «Strangers in night…»

І здається – немає ґрат.

І коли вона бродить алеями,
лікарняні голодні пси
підставляють її долоням
холодні свої носи –
немовби сліпі в Галілеї
очі – пальцям Христа,
неначе благають в неї
спасіння для себе. Та…

Що ти ховаєш, Аліно,
поміж своїх лопаток?
Що затискаєш міцно
поміж тоненьких ребер?
Що тобі пнеться в спину
і заважає спати?

«Never, - Сінатра шепче, -
never, Аліно,  never.
Ніколи тобі, дитинко,
не випурхнути за ґрати,
навіть коли проб’ється
те, що поміж лопаток –
пір’ям огорне спину,
вибухне поміж пліч.

Нащо тобі, Аліно?
Скоро настане ніч.
Нащо тобі, дитино,
світ з того боку ґрат?
Strangers in night, Аліно.
Strangers in the night…»

Ніка Новікова. Жінка з води



Жінка, яку ти любиш, носить ріки у рукаві,
чорне коріння гріє у прозорому животі, та
той, хто його пустив, вийшов з відчаю і трави,
той, хто ростиме з нього,
буде світитись.

жінка, яку не знаєш, розплітає твої шляхи:
всі мерці і коханки безборонно у ній зникають.
нею почнеться березень і твоя безстрокова схима.
з неї почнеться шлях до самого краю

снів і птахів.
послухай, що розкажуть тобі вони.
бо поза їх словами тільки тиша. смертельна тиша.
жінка, в якій потонеш, не побачить у цім вини.
кидай її, прошу тебе,
кидай вище.

Татчин. навзаєм


у цьому місті здвоєних речей,
де все навзаєм – слово, тіло, постіль,
де навіть час прискорено тече –
приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.
і не тому, що я за кимось скучив.
довкілля пестить тисячами жал,
бо остаточно суче і минуче.

Любов Лібуркіна. Путь (Р. Скиба)


Шатается всадник, искрится стерня.
Туманы. Туманы. Туманы…
Швыряйте же камни. Но не в коня,
А вдруг упадёт и не встанет?
И спешенный всадник, весь в белом и злой,
Коса за плечами готова,
Оскалится криво (ох, Боже ты мой):
«Ну, кто будет за вороного?»

ОРИГІНАЛ

Р. Скиба

Шлях

Хитається вершник,іскриться стерня…
Тумани.Тумани.Тумани…
Жбурляйте каміння… Лише не в коня…
Бо що як впаде та не встане?..
А спішений вершник у білому весь, –
Коса за плечима у нього...
На кутні всміхнеться (не дай же нам днесь):
«Ну, хто буде за вороного?»

четвер, 7 лютого 2013 р.

Любов Лібуркіна. and all that jazz! (Перевод из Ю. Мусаковской))


весь этот шум весь этот джаз
в искривленном кольце чудес
станцуем румбу на ножах
Господь не купит «мерседес»
толпа у клуба парадиз
а там на вахте бодигард
задержит тех которым вниз
и – полны пазухи петард
такой отбор пардон мадам
не он придумывал закон
его воспитывал плацдарм
и сапогом и кулаком
в сети кругом и жир и ор
и деми мур и мы за мир
и каждый первый тут стажёр
и каждый третий конвоир
с подводной лодки ни ногой
где хэви-металл стар и ржав
и кто-то рухнул под сосной
и этот джаз и этот джа…

ОРИГІНАЛ

Юлія Мусаковська

and all that jazz! 

ах весь цей рейвах весь цей джаз 
скривилось колесо чудес 
танцюймо румбу на ножах 
Господь не купить «мерседес» 
всі пруть до клубу парадиз 
а там на дверях бодіґард 
зупинить тих кому униз 
напхає в пазухи петард 
такий відбір пардон мадам 
не він придумав цей закон 
його виховував плацдарм 
і чобітьми і кулаком 
а в мережі і жир і жерсть 
і демі мур і ми за мир 
і кожен перший тут стажер 
і кожен другий конвоїр 
куди з підводного човна 
де хеві-метал їсть іржа 
на когось падає сосна 
і весь цей джаз і весь цей джа…

вівторок, 5 лютого 2013 р.

Євгенія Люба. Відлига

На подвір’ї маленький хлопчик зі своєю мамою
(третій під’їзд, сорок восьма квартира)
гуляють серед калюж, переходять від однієї до іншої,
і впасти не страшно – мама міцно тримає за каптур,
мама дозволяє залізти з гумаками у воду,
мама не забороняє навіть у неї присісти
(дивна мама, напевно, сама ще дитина).
Хлопчик занурює до калюжі синю лопатку,
хлопчик розбиває на друзки своє відображення,
потім дає йому знову зібратись докупи.
Мамо, - запитує хлопчик, але ще не словами, -
хто це так дивно поглядає на мене з води?
Що це за даль стоїть за його спиною –
така неозора, що я їй не бачу кінця?

(Мамо, переведи мене через воду,
для моїх маленьких ніжок поки немає броду,
а даль за моїм відображенням вперто чекає мене,
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?
Усе це майбутнє, неперейдені ріки й мости –
усе це загрозливо дивиться на мене з води,
мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи!..)


Маму і хлопчика оминає бабця в зеленім пальті
(другий під’їзд, двадцять третя квартира),
що гуляє, як завжди самотня, в таку слизоту.
Вона схиляється до хлопчика, говорить щось зворушливе,
потім переступає своє відображення у калюжі
і прямує до квартири з холодними батареями,
воду в яких ще не зміг відігріти жоден ЖЕК.

(Мамо, переведи мене через воду,
захисти мене від цього могильного холоду –
він насувається, він огортає мене!
Мамо, що буде зі мною, коли це життя – мине?
Темрява, плюскіт води і підземна ріка,
де вона, мамо, де твоя тепла рука?
Меркне похмуре світло, поволі зникають сліди.
Мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи...)


А тим часом дівчинка
(перший поверх, вікно над дашком підвалу)
дивиться на них крадькома крізь фіранку –
на маленького хлопчика, його маму і бабцю,
на зиму, котра повільно гниє з голови,
дивиться, дивиться – і ніяк не закінчить своє прибирання,
і вода для миття підлоги, забута, стоїть у відрі.

(Мамо, переведи мене через воду...)

понеділок, 4 лютого 2013 р.

Євгенія Люба. Учитель

Шкільна тема завжди чіпляла мене, мов за відкритий нерв. На всяке згадування шкільних порядків мені хочеться повторити одну й ту ж, ніби завчену, фразу: «О, це ужас-ужас».
Ну, так, звісно, наша пам'ять в першу чергу витягує на світ Божий неперетравлених монстрів: підліткові роки, хвороби росту, таке інше… Психологи про це добре знають (вони все знають). Саме тому я не ходжу на зустрічі випускників. Бо, справді, я навряд чи зможу їм пояснити, яка за рахунком Женя стоїть перед ними – відтоді, як ми, з червоними стрічками через плече, мерзли перед школою холодного вітряного травня 98 року.
А ще – цей страх, страх знову опинитися у старій шкурі. І знову тобі п'ятнадцять, і німота, страшна німота тисне за горло, а в очах навколишніх – знайоме презирство. Бо хто ти така? Ти – німа-дівчинка-у-своїй-шкаралупі, яка нічого не знає про життя, бо що можна знати про нього, живучи, мов равлик?
Але ні, ні, ради Бога, отямся. Озирнися довкола – тобі не п'ятнадцять, твоя німота більше не стоїть, мов клубок у горлі, а згадка про те, що ти не знаєш життя, віддає болем від серця у ліве плече.
Звісно, - говорить мені мій внутрішній психолог, - ліпше було б звернутися одразу до своїх світлих спогадів. Адже вони були?
Ну, так, були. Наприклад, стара школа.
- Стара школа? – перепитує внутрішній психолог, повторюючи за звичкою останні слова клієнта.

пʼятницю, 1 лютого 2013 р.

Оксана Мазур. Пуанти



Мої пуанти повні битого скла
я розумію андерсенівську  русалоньку
я розумію усіх нас навіжених жінок-балерин нащодень
бо ми таки балерини над прірвою
в переповнених маршрутках
в офісній сірості
біля плити вигадуючи з нічого делікатес
мріємо про боа обіймів_не_з_обов'язку
і діаманти вдячних слів «ти найкраща»
чогось так важко буває дочекатись найпростішого

Мої пуанти повні битого скла…вкотре
Стогін вганяю багнетом – найглибше аж до ядра клітин
Танець приречений на бездоганність
інакше принц мене не помітить знову
не розпізнає по черленості слідів таку зайву йому жертовність
він принц. У нього все ок і без мене
яка користь з фарфорової танечниці в маєстаті?
Лишень зіпсутий паркет бальної зали
Дайте води
хоч хлюпніть в обличчя абощо

принц їде на полювання така в них принцна робота
поки вони керують світом ми керуємо горнятками і банячками
робимо уроки з дітьми
плачемо через придирки шефа
економимо на мереживну білизну (раптом принц згадає тонку балеринку?)

мої пуанти повні битого скла. І воно з біса кольорове
що тут скажеш – я сама вибирала свої пуанти
своє фламенко

от лиш принц звалився на мою голову невчасно

1.02.13