Татчин. навзаєм

у цьому місті здвоєних речей,

де все навзаєм – слово, тіло, постіль,

де навіть час прискорено тече –

приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.

і не тому, що я за кимось скучив.

довкілля пестить тисячами жал,

бо остаточно суче і минуче.

у цьому місті річка і вокзал –

апологети часу: все минає.

тут в кожну шибку вправлена сльоза:

я майже кожну поіменно знаю.

усе зникає в мареві земнім.

ці бідні строфи ззовні не пізнати.

якщо слова й лишилися в мені,

їх небагато – виношених – нате!

у цьому місті зречених – як бліх!

довкола мене люду – наче спаму!

якби я  міг, то я б з тобою ліг

торкатись тіла спраглими губами.

і так лежав би вічність і мовчав.

дозріла б з часом зірка серед стелі.

і перманентно віяв з-за плеча

пекучий холод власної пустелі.

в пітьмі взаємин – музика і тлін.

усі питання місто ставить руба.

лахміття неба висне вздовж землі,

а в нім кривавить сонячний обрубок.

минають люди, наче холоди.

про нелюбов до строку не казав їм.

усі «прощай» – задавнене «прости».

а всі прощання – зречення навзаєм.