Татчин. кораблик

1

ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.

озирається лютий – довкола мороз і прана.

до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,

а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.

все довкола статичне, допоки мене не крає

ототожнення світу  з пораненим небокраєм,

у якому немає ні пекла, ні навіть раю,

у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –

невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,

молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...

це ядуче повітря безпечно вдихати разом.

та невміння терпіти доводить мене до сказу!

2

в анемічних містах - осередку взаємно хворих,

де чекає на втілення кожен зустрічний порух,

за межею чуттєвості дотики зріють в порах

і щоночі готові зайнятися, наче порох.

алкогольне повітря колюче й таке гаряче!

ми з тобою вигнанці – за нами ніхто не плаче.

ця хвороба пасує безодні нових означень,

а її усвідомлення надто просте в остачі.

та його – з головою!, щоб жити – умовно – голим.

я єднаю тебе і себе – як пшеницю з полем.

тут кожнісіньке слово спочатку здається кволим,

проростає між ребер, в легенях болить і коле.

3

припадають до вікон сполошені вінничани:

поетичне безглуздя – шукати когось ночами.

з українських провінцій у Київ бредуть прочани,

щоб поримно стояти з обох берегів Почайни.

архетипна ріка замикає із небом коло,

у якому вгодований місяць з набитим волом.

зачаровані люди незримо стоять Подолом,

їм до строку безболісно – біль не лякають болем.

та межа відворотна, і цьому ріка – порука.

закільцьованим небом поважно пливуть перуки.

я вростаю в чекання – трикрапкою – чорним  круком,

це безумство доречне, наскільки доречні муки.

4

я чекаю на тебе у центрі усіх галактик.

я римую і тану – від мене лишився клаптик.

та для мене достатньо.

от тільки... якби ж могла ти

з потойбіччя Почайни – навзаєм! – по віршу слати.

паперовою хвилею, згустком усіх емоцій,

заримованим човником, зіркою у потоці.

я нервово чекав, тупцював би на цьому боці,

з барабанами в скронях і млою у лівім оці.

у глибинах Почайни скипали б досвітні зорі,

і вона загоралась і кидалась, наче море.

і зійшлися поети, і стали б на мить прозорі:

віршовий бестіарій – римований лепрозорій.

5

з того боку  небес проступає чиєсь обличчя.

я стою у мовчанні – мовчання довкіллю личить.

не стелюся у танці, не б’юся об землю тричі,

а тому до пори не дивіться мені у вічі.

римування навзаєм – беззахисне, безборонне:

тут кожнісіньке слово – вагою у серце – тоне.

а над нами темніє і твердне небесне лоно, –

не тому що чекання пекуче й таке бездонне,

не тому що Почайна від літер стає густою,

не усім перекір, не оселя стоїть пустою,

не зневіра у себе, не серце пече ходою –

паперовий кораблик прибило до ніг водою.