пʼятницю, 30 листопада 2012 р.

Оля Лахоцька. А хтось давно...

В. Васнєцов "Іван-Царевич на Сірому Вовку"



а хтось давно натішився від гри
у шинку під старим дрімучим кленом,
життя заклавши мріям навіженим.
коли мене вже випустять, коли?

зіграймо, други – милі вороги,
вас ще багато? – потруси калитку –
тут відпускають голими, до нитки
порозквитавшись за усі борги.

а де ж той вовк, споряджений на час,
а де ж той золотий високий терем,
якого не сягатимуть химери?

безшумно, ніби кола по воді,
з примарних виступає володінь
цей чорний ліс, що розлучає нас.

Відана Баганецька. о як ти пахнеш

Фото: Золотой Город

О як ти пахнеш, леле, як ти пахнеш!
Як ти пахтиш нецідженим теплом!
І місяць сходить свіжим молоком
у нехвильовану пітьму кімнати,

і ти пливеш по гирлах і заплавах,
загравами юшить загусла хлань – 
а ти, а ти обаполи мовчань,
а ти опівночі лелієш квітку тьмаву.

Я – твоя падь, твоє лунке позліття,
ти ввесь – борлак, ти ввесь – гіркавий дим!..
І сходить місяць соком молодим,
і солодом цілує верховіття.

Сонце Місяць * /до Місяця/


*

Терцина. Намріяна дельта





 «Спить Аю-Даг.
Ліг іній на дуби.
Самотній слід завів мене до моря.
Ридає море… А за ким? За ким?..»

«Зима в Криму», Домінік Луцюк



ти
крихітна частинка моря
і сонце твій дім
маленький срібний дельфін –
у зв’язці з ключами
намріяними мандрівками,
прибережними печалями
недосяжними атлантидами

тепер твоїми островами –
кленові рифи
прісна ворожість зим
озерні риби
алюзії південних рим
соломка олівців
штрихи
валізи
подвійне дно нічних глибин
безсонні мушлі
море неба
м’який люпин

а на полицях –
сонний пил
її улюблені книжки
і порцеляновий дельфін у дельті сонця

Орко Ярош. Лялька-мулатка


по лезові столу замкнена в коробку ніч стукає
між берегів води розлитої головою влягається
гаряча як жінка що загубила ключ
гірка як цівка рушниці

утікайте!
попелом вояки пролітають червоні діви танцюють
утікайте!
нитками страх підступає волоссям світло обтинає
утікайте!
як ранами зійде білизна страшно вам буде страшно

мав колись мисливець доньку як яблуньку як рибку
дівчинку колискову співучу як віхола дівчинку під подушкою
з дня на день із ночі на ніч співала вона все тихіше
аж поки й не спитала її ніч серед листя гаптованого:

- де батька твого ховати будемо?

четвер, 29 листопада 2012 р.

Яна Устимко. сезон осінь-осінь






















навіть асфальт відчуває цю ранню осінь
котиться листя віддушинами кінг кросу
жовтий автобус везе нас тугим туманом
димом зникають у касах омани-мани

дзвінко на подіум вийшли дисконтні знижки
принци купіть попелюшкам нові горішки!
бал починається – доброго дня панове
сходить над містом рекламна зоря кленова

Ярослав Рояк. Двісті дванадцять гілок



на тобі стільки гілок скільки мені років
а до горла
так невідворотно підступає невидимий меч
із руків'ям у вигляді гадюки

ох ці вже краплі в амфорі залишені на сльози
схоже я переживу тебе
на дві або на три гілки

і були його нащадками скіфи і сармати
розріз очей спритність смаглявість
майже всім вони вдалися в нього
крім двохсот дванадцяти років як гілок на його яблуні

бо з гірких міркувань виповзає гадюка
яка звивається
на руків'і меча

Оксана Мазур. Закличне

С.


о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

5.06.2012

Ніка Новікова. Балада про дві пір'їни


Хто він? Тінь його ранить, неволить. О, хто він, скажи?
Натирають кайдани зап'ястя. Я вистою, тільки
чоловіку, що славний, як присмерк, і люто чужий,
передай у тумани заплетене пасмо нубійки.

Там пісок. Він роз'ятрить непещену шкіру його.
Там пустельні вітри, що полонять нелюблену душу.
Я царівна води, що для нього зійшла у вогонь,
у неволю оцю, у прикраси з потрощених мушель,
у закови важкі. Він у серпні наснився мені.
Те пророче жахіття відтоді приходить щоночі:
стільки жару довіку не випити жінці одній!
Сон – пророчий для мене.
Для нього – нубійка пророча.

Як верба недозріла: тонка, а коріння міцне,
я вростаю в пісок під його навісними ногами.
Та, що роду зреклася, безкарно йому не мине!
Суховіями, тугою, спрагою і ланцюгами
нас поєднано з ним. Передай простирадло моє
із краплиною крові та пір'ям орлиці і крука.

Він здається, сестрице, за тінню мене пізнає!
Він віддасть мені душу до того як серце і руку!

Хто ти? Тінь твоя ранить, неволить. О, хто ти, скажи?
Я із Нілу вода, я прийму тебе жовто і стійко,
чоловіче мій славний, чужий, ніби кров на ножі.
Ніби кров на весільній
смарагдовій сукні
нубійки.

Ярослав Рояк. Вікна здалеку



у мені живе безліч пам’ятників
із запліснявілої бронзи
і прогнилого пластику

і часом мене питають
чому в тебе такий великий живіт
і я не можу їм сказати правду
і відповідаю «бо люблю темне пиво
з сушеними бичками»

попід вашими ногами – будинки
якісь такі лялькові що аж смішно
і вікна здалеку нагадують вам світлячків
і з одного зі світлячків виглядаю я
але ви мене не бачите
бо живете у мені

з мого рота стирчить невидима нитка
за яку неможливо вхопитися бо неможливо побачити
і один з вас перебігає цю нитку
туди сюди
і що три секунди падає
схожий на п’яного циркового акробата

боже як усе-таки
болить живіт

Сергій Осока. Жук і жаба (Забавлянки для Вікусі)



Жук смарагдовий, краплистий
на ожині жумрав листя.
Пережовував сніданок
і неквапно, і старанно.
Крихіт ну хіба що трішки
покотилось на манишку.

А з-під жовтої кульбаби
до жука стрибнула жаба.
Скоробреха і нахаба,
скрекотуха голодраба.
Сіла в затінку дубовім
і промовила жукові:
„Бігме, не таке й поживне
листя на оцій ожині.
Я давно живу на світі,
знаю страви смаковиті.
Ось коло моєї хижки
рясно родять сироїжки.
А у мене – що робити? –
вже немає апетиту.
То задуха, то ядуха.
Ні комарика, ні мухи.
Щиро прошу, щиро кличу.
Не погребуйте, паничу.”

Жук розправив крильця пружно,
швидко облетів калюжу,
і спустився на обніжок,
коло свіжих сироїжок.
Але тільки-но зручніше
умостив свою манишку,
як його вхопила жаба,
перебреха і нахаба,
скрекотуха голодраба.

Проковтнула, облизалась,
сіла і отак сказала:
„Треба, жевжику безхвостий,
перше, ніж піти у гості,
роздивитись якнайкраще
на господареву пащу,
щоби раптом напослідок
він тобою не поснідав.”

середу, 28 листопада 2012 р.

Татчин. чоколяда



                   «..Не пухнастик я вам! Не малесенький! Не кошеня!
                      Нащо в вашій руці товстелезна оця чортівня?!...»
                                                            С.Осока

о Сергію Осоко, у нашій катівні безладдя.
цим високим тортурам антонім - розмірений лад:
ланцюги і браслети й гарячий, як кров, шоколад.
о Сергію Осоко... ну як вам тепер в чоколяді?

за взаємним сценарієм - ви недвижима колода.
вас лизатимуть троє (за вічність ви спустите дух),
і залижуть до смерти - вона ж невагома, як пух.
о Сергію Осоко... розслабтеся, це - насолода!

в семантичному полі взаємин між жертвою й катом
прогнозована ніжність - насправді - ні жертв, ні катів!
кожен другий у нас андрогіном би стати хотів.
о Сергію Осоко... волає кожнісінький атом!

ці тортури не вічні, за ними іде летаргія.
попустіться, розслабтеся, сніте скуйовджені сни:
в них ваш кат - ви удвох - ви навіки поєднані з ним.
о Сергію Осоко,
Сергію Осоко,
Сергію...

Відана Баганецька. Великий Луг

Фото: ash
                             
                                       Трава-мурава... 
                                       Узялася сном-марою 
                                       слава бойова.
                                       Мацуо Басьо //Микола Лукаш
Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

Назарій Назаров. Плач над Адонісом (з Біона зі Смірни

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
«Гарний поконав Адоніс», - так голосять всі ероти.

Більше вже не будеш спати на постелі із шарлату,
ти, Кіпрідо, - в чорні шати одягайся, бий у груди,
голоси, аби всі чули: «Гарний поконав Адоніс!»

Я заводжу голосіння – і голосять всі Ероти.

Ліг на пагорбі Адоніс, у стегно жахливим іклом –
у стегно утятий гострим, – і у розпачі Кіпріда
божеволіє із горя. Чорна кров тече із рани
по його блідавім тілі, очі – в погляді застиглім,
з уст його тікає барва, а нещасна Кітерея
все цілує його тіло – бо цілує вже востаннє.
Й мертвого підняли б знову ці Кіпридині цілунки,
лиш Адонісу байдуже до посмертних поцілунків.

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.

О жахлива, о жахлива у стегні зіяє рана,
тільки рану ще страшнішу в серці носить Кітерея.
Вірні пси довкола квилять, і за хлопцем гучно тужать
німфи лісу – ореади, а нещасна Афродіта,
розпустивши довгі коси, навмання блукає лісом,
неутішна, босонога. Гострі шпичаки ожини
їй впиваються у тіло і святую ронять кров.
І вола богиня прикро, мчить, нещасна, по галявах,
тужно кличе ассірійця – юнака, свойого мужа.
Чорна кров йому залила весь живіт довкола пупа,
гарні груди обагрила ця смертельна кровотеча –
а були вони раніше наче сніг – пречисті, білі.
«Горе, горе Кітереї», – заливаються ероти.

Втратила сяйного мужа – і святу красу з ним разом.
Гарною була Кіпріда, доки був живий Адоніс,
та усі її принади із Адонісом померли.
Плачуть гори: «О нещасні Афродіта і Адоніс!»
І ліси, і бистрі ріки з Афродітою сумують,
і ключі холодні в горах за Адонісом ридають,
а усі красиві квіти закривавилися з горя.
Не вгаваючи, Кіпріда у дібровах плач заводить:
«Горе, горе Кітереї! Гарний поконав Адоніс!»
Ехо їй відповідає: «Гарний поконав Адоніс!»
Про Кіпрідине кохання хто б, почувши, не заплакав?

Ледве вгледіла богиня злу Адонісові рану,
кров побачила багряну, що струмить із його паху,
в горі руки розпростерши, заволала: «Залишися,
бідолашний, залишися, доки я прийду востаннє,
щоб з’єднать вуста з вустами, щоби міцно обійнятись!
І цілуй мене так довго, скільки житиме цілунок,
доки дух не перейде твій крізь вуста до мене в серце,
доки я сповна не вип’ю трунку любощів солодких,
і любовного напою – збережу цей поцілунок
від Адоніса на спомин; бо, нещасний, ти відходиш,
ти відходиш так далеко – до потоку Ахеронту,
до царя, страшного вельми. Я ж лишаюся живою,
і, нещасна, несмертельна, за тобою йти не можу.
Тож прийми мойого мужа, Персефоно. Ти від мене
набагато є сильніша: все прекрасне йде до тебе.
Я, знедолена, страждаю з ненаситної розпуки –
за Адонісом ридаю, і твоїх я справ боюся.
Ти помер, мій пожаданий, наче сон, любов минула,
овдовіла Кітерея, і Ероти посмутніли,
і квітковий пояс висох. О навіщо ти, зухвальцю,
що таким родивсь красивим, звіра роз’ярив на ловах?
Так ридає Афродіта і голосять всі Ероти:
«Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний!»
Скільки він утратив крові, стільки сліз гірких пролила
Пафія. І проростають миттю квіти із тих крапель:
кров породжує троянди, ревні сльози – анемони.
Я заводжу голосіння, бо помер Адоніс гарний.
У лісах свойого мужа не оплакуй вже, Кіпрідо,
бо Адоніса не гідне це просте із листя ложе.
Хоч і мертвий, хай спочине на постелі Кітереї.
Він-бо і по смерті гарний, мов не мертвий, а заснулий.
Поклади його на ніжні і коштовні покривала,
на яких у сні священнім спочивав він, натомившись,
на ліжниці щирозлотній – хоч і мертвий, а жаданий.
Оповий його вінками і квітками – бо пов’янули з ним разом –
бо пов’янули всі квіти, хай же з ним разом загинуть!
І скропи його сирійським – миром ти скропи пахучим,
хай всі пахощі загинуть, бо сконав Адоніс гарний.
Ой поліг Адоніс пишний на пурпурних покривалах,
а довкола неутішно заливаються ероти:
пишні кучері зістригли із нещастя і жалоби.
Хтось з еротів тягне стріли, інші – лук із сагайдаком,
із ноги хтось зняв сандалю, інший золотим відерцем
носить воду, омиває стегна хтось його криваві,
ще хтось крильми овіває зі спини юначе тіло.
Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний.
Згасли шлюбні смолоскипи у руках у Гіменея,
і вінки весільні – долі, не співать Гіменею –
не співать пісень до шлюбу, все у пісні його чутно:
«горе, горе!» і «Адоніс!», – чутно в пісні Гіменея.
І оплакують Харити юнака, Кінира сина,
«поконав Адоніс гарний» – чутно в їхніх голосіннях.

Навіть Мойри – й ті зітхають: «Горе, горе! О Адоніс»
Тільки він лежить байдужий, тільки він того не чує,
не тому лиш, що не хоче: просто Діва не пускає.
Годі плакать, Кітереє, годі бити себе в перса:
через рік знов заголосиш, через рік ізнов заплачеш.

Біон зі Смірни - один із трьох канонічних давньогрецьких буколічних поетів (інші - Теокріт і Мосх). Біон жив десь на початку нашої ери.

Світлана Луцкова. Три миттєвості літа


 Джозефіна Уолл

Неспівоча пташина - твоя молода сивина -
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, - й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у тендітні тільця ластовині
Та окрилений вірш - три миттєвості щастя. І ти -
Мій квітковий король у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання... Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

Оксана Суховій. У морській воді



Чотири богині танцюють у морі. І я –
зміїста форель, що струминня збиває під ними.
Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,
скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я
вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.
Минулі часи виростають із сонячних ям,
із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –
засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.
Медузи у роті – то їхня колишня могуть.
Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія
ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…
А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,
а в синьому морі танцюють чотири богині.

Терцина. ***





За сотні миль від нашої гавані
небо пють горлиці,
впіймалися у ятері світлин
осінні тіні.

На гобелені сонячних тонів
одцвів хрещатий звіробій.
Пливе на пошуки нових світів
стожар самотник_китобій.
Глибшає самотканий дзвін
вітрів черлених.

На відстані семи морів од мене –
хвилюючі травинки твоїх вій.



- - -

* Горшунова Т. "Птица"

Орко Ярош. Дерево з рудими квітами


посеред костьолу терен вечірній росте
голуб на нього молиться
і одвертає до вікон
погаслі камені життя

на опалі тернові квіти
трубадури й ваганти ллють молоко
і те молоко теж росте
трохи млосно і втомлено виростає

а довкола ратуші походжає весна
зі столітніми оленями за руку
вона різкою виганяє п’яних спудеїв
на дощ і сонце

в той час як під вечірніми квітами терну
помирає пергамент
у зморшках і мідних прожилках

Сонце Місяць * Frank Zappa * Не Їж Той Жовтий Сніг [сюїта] * переклад

 *

Ярослав Петришин. Слово


Ірраціонально,
мов у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

вівторок, 27 листопада 2012 р.

Олександр Пушко. * * *

Ти в мені блукала.
Ти в мені блукала.
Ти вогнем робилася в мені.

Коли ніч дов'яже чорну павутину,
Ще на скронях в тебе не розтане сніг,
Наші сни загинуть без провини,
Щоби рястом сходить навесні.
Тіні у калюжах крутяться, як вихор.
Ряст зів’яв, щоб заново цвісти.

Ніч приходить тихо.
Ніч приходить тихо.
Ніч глядить невидимі мости.

Ярина Брилинська. потроху зникаєш...


потроху зникаєш
вітром крізь крону
осіннього дерева
десь там летиш
там
де не буде тебе
і мене
і нікого не буде

ніколи

не знаю це осінь
зв`язує наші думки
і туманом сідає
на очі
в кутиках зору
спалахує світлом
чи може
плаче на кроні
корони моєї
самотнє гніздо
твого дому

без тебе

думаєш легко
чотири ці осені жити
так ніби літо
і так наче вирій
не буде для мене рятунком
од вечорів
що приходять за дня
і минають навіки
відстань руки
не здолавши
у вчора

все від початку
повторюю знову і знову
нишком зітхаючи
гасну
втихаю
змовкаю
і ненароком
тулю до грудей
мов дитину
загорнену в смуток
тобі лиш призначену
ніжність



Орко Ярош. Господиня


жінка медуза
жінка тепла пляма моря
голосом у якому всі померли
світить лампади
з риб’ячих кістяків

жінка бронзових зап’ясть
жінка підземних птахів
закликає з полудня акторів бродячого цирку
голосом
у якому діти
перекинулися човнами

з морської піни виходять люди
замислені і розстріляні
аби по тоненькій піщаній косі
по солоних обмілинах
зайти нарешті всередину величезної мушлі
на якій
жінка кит
жінка опалий вітер
ночами грає жалобу 

Мирослав Лаюк. цей схід

у моїх руках в’яне трава
у моєму роті сохне вода
обсипаються птахи з дерев
клямки іржавіють

я не спав цю ніч
бо якби заснув – спав би сотню літ –
так мені сказав
бомж біля метро

хмари мчать на схід
коні мчать на схід
ріки мчать на схід
перед сходом сонця
та чи буде схід

у моїх руках в’яне трава
у моєму роті сохне вода
у моїй голові світова війна
а ти як та стіна що їй байдужі слова
припиняй цей цирк –
напиши роман винеси сміття
випади з вікна

Яна Устимко. пасадобль

О.Углов


кармінні айстри Кармен зриває
забути має себе Кармен
над нею карма висить кривава
у неї сотні чужих імен

дотанцювала – кохати годі
уста гарячі покуту п'ють
колючі айстри у косах сходять
в імлі клекоче стоока лють

тореро браво вперед тореро
важкі завіси зірви на біс
злітають долі сліпучі пера
найвидатніші з твоїх містерій
залиті криком обтятих кіс

Відана Баганецька. Сварка

Фото: Estella
і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
юрби уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
вазонки спинили танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці – 
мов уперше насторч наосліп

понеділок, 26 листопада 2012 р.

Увага! Тільки для істинних гурманів!



Коли я прочитав це, Астрід Ліндгрен для мене поблякла і непоправно зів'яла, а разом з нею і Толкієн, і все заразом фентезі, яке коли-небудь було, або буде написане.

Отже, Лілія Ніколаєнко і її твір "Лицар зоряного часу":

http://maysterni.com/publication.php?id=84307


Сергій Осока. Спіймай мене...




Спіймай мене у вікна холодом,
візьми мій подих на приціл,
і вистрели вечірнім поглядом –
густою тінню по щоці…

Як бризне птахами із тімені
й не стане страху і луни,
не вимовляй мойого імені,
лиш гілку серця хилитни.

Струси його над сніговіями,
розворуши, розпороши…
Лише благаю –
не спали його
вечірнім полум’ям шипшин.

Сергій Рибницький. Загублене радіо




по загубленому радіо
я чую понурі вечори
змарнованих імен
і забутих номерів.
мої останні пальці
вогкими цигарками
виловлюють літні вогні
кімнатного крематорію
і вкотре мої хворі боги
проростають венами
у голодному небі.

по загубленому радіо
я кровоточу зимою,
я наздоганяю майбутнє
доки воно на милицях
заряджає батькові набої.
по загубленому радіо
я зашиваю себе і рани
пройденим перехрестям
і мої янголи-охоронці
кровоточать помилками
як кровоточить небо сонцем.

по загубленому радіо
промовляє кінець світу,
прийнамні, мого світу,
і я сам зникаю у болю:
частиною у власному,
а повністю у чужому,
а потім зцілююсь сам,
згодом залишаюсь сам
слідами талих проклять,
піснями загубленого радіо,
яке й досі ловить
хвилю ночі
для полум’я
від моїх листів…

Терцина. Небо у той день





Гицлі влаштовували облави на людей, щоби потім вивозити їх до Рейху.
Ви, бабусенько ясочко, ховалися із молодшою сестричкою у ріці.
Заходили по груди у воду, вростали у пісок між віт вербових,
мавками ставали – коси течія розплітала, пальці біліли, морщились,
губи синіли від холоду і страху.
А мати вдома казали тим, хто по вас приходив, що не знає, де її діти.
І всю війну не знала. Бо – не врятувалися. Коли ішли із сусіднього села
(де сапали буряки) через поле додому – нагнали та відправили на чужину.

Коли вас,бабусенько, разом з іншими одягнули у тісну труну вагону,
ви билися у дерев’яній клітці, як наполохана пташина,
а люди довкола стояли по груди у трясовині розпачу.
Замість сердець у них були опустілі лелечі гнізда,
у які укорінювався страх. А ви тихенько молилися і вірили.

Ніхто не знав, яким буде завтра і ви,бабусечко, не знали:
що повернетесь додому через багато років
разом із лелеками
і небо у той день буде синє-синє, як ваші очі;
що будете навчати онуку любові до Бога,
який врятував вас і вашу сестричку од смерті,
помилував у війну од наруги, не дав загинути од голоду,
дав вам доброго чоловіка (офіцера-фронтовика,
що повертався із Берліну на рідну Луганщину,
та так і залишився у нашому селі).
Ви тоді не могли знати, про трійко гарних діточок,
про те, що переживете сина і чоловіка.
Що то Чорнобиль одбере у вас онука, а потім і сина.
Не знали, що ті книги, які ви мені подаруєте перед смертю,
будуть довго пахнути особливим запахом чистенької хати.
Що коли я писатиму ці рядочки –
буду сумувати за вами, ріднесенька.
Як ітиму до святого Причастя, згадуватиму вас із дідом.

Бо Господь є добрий.

«18. Бо велика мудрість Господня: він сильний владою і всевидющий.
19. Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське.
20. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити.»? Книга Сираха

неділю, 25 листопада 2012 р.

Орко Ярош. Сніги небесної печалі



 Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як  рипить потривожене ліжко.
 Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
 За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…

Назарій Назаров. Біля кораблів

"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
  Від господаря старого"
                   Е. По. Крук. Пер. А. Онишка

 Ворон - птах Аполлона.



Античний крук говорить Never:
Невже і ми колись помрем?
Солодке сонце черешневе,
То хто підходить до трирем?

- Посланець бога Аполліна,
І з ним - віщунський чорний птах:
Сидів у бога на колінах -
Тепер мандрує по світах.

- Чи прийде тінь, від сліз промокла,
На пагорб мій, на тихий схил,
Так, як приходив до Патрокла
Стрільцем звитяжений Ахілл?

І чорний птах розправив крила,
тоді посланець відповів:
- Не жди, не прийде тінь Ахілла,
А тільки хмари грозові.

Сідало сонце вересневе.
І грався вітер між трирем.
Вже скоро ніч, і ми заснемо.
Вже скоро ніч і ми –

2009 - 2012

Яна Устимко. груші на снігу




















забідкалася осінь при грушках
залишених на зиму догнивати –
пора б іти 
а ноги мов із вати
злітають оси з ліктів корчуватих
і перші клапті снігу з кожушка
хода її понура і важка
за нею курять ладаном багаття
а їй залишилося зовсім небагато:
приспати ос 
тепло нагнати в хату
відголосити листя сорокате
і вимолити відпусти стежкам             


Оксана Мазур. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…
15.08.12

Ганна Осмоловська. меріл і франческа

«…Її Франческа незабутня. І навіть глядачі, які нічого не тямлять в акторському мистецтві, здатні відчути щось на кшталт прозріння, яке назавжди закарбовує в голову звичку порівнювати всі жіночі ролі із еталоном, одного разу побаченим у «Мостах округу Медісон»»

у фермерського будинку – міцні двері.
як не ламай, скільки не мрій – міцні.
знаю:
якщо я бачу за ними меріл,
очі мої лукавлять, а серце – ні.

роки минуть,
боліти не перестане.
мости не здолати: надто хисткі й старі.
зате можна буде
плакати
над листами
під рівномірне дихання пліткарів.

надто вже боляче, надто вже прикро й чесно.
як не крути, де не поглянь – жива!
меріл, як доньку,
виносила франческу.
так неможливо виносити слова.

Сергій Осока. З хірургії, з любов'ю



  "...я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
   я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
  о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!"

                                                                         (Татчин)



О, Корделіє Орман, ви з мене зробили каліку…
Ви прийшли, наче привид. Ви сукню весільну взяли…
Засміялися хтиво й на мене її натягли,
ще й намисто якесь і червоні перчатки по лікоть…

В мене рід благородний. Мій тато на лева ходили –
он і досі та шкура у спальні на ліжку лежить.
Але ж мама йому не стрімляли між пальці ножів,
й не казали ніколи: „Я зараз візьму твоє тіло!”

В нашім древнім роду, повідають, було навпаки…
Смирна діва нага… і трояндами встелене ложе…
Звідки взявся канчук?! І нашийник колючий, о Боже!!
Не візьміть моє тіло! Навіщо вам ці мотузки?!

О не треба, молю! Краще я попаду під коня!
Краще я без води десять літ проживу у пустелі!!!
Не пухнастик я вам! Не малесенький! Не кошеня!
Нащо в вашій руці товстелезна оця чортівня?!
Ойййй!!!!... Корделіє Орман..!
Корделіє Орман…
Корделі…