Наші вітання!

Сергій Осока. Голосіння над Амарго

о Амарго о мій Амарго задихання моє імлисте
затихання моє над містом розливання моє під мостом
вороний мій останній шостий коню мій з порожнин гітарних
верболистий гіркий і хмарний
                        
у таверні в присілку біднім
ці жінки ці прокляті злидні ці жінки об отруйній крові
на відтятих твоїх головах цідять пісню мою на ганок
лущать пісню мою на ганок о Амарго немов квасолю
пазуристі жаскі і голі жил твоїх натягають линви
що мене задушить повинні

смерть заходить і смерть виходить
твоє серце тече по сходах серце з’юшене бурштинове
о лимонна моя любове о бентего моя незгасна
о зміє до голубки ласа  пазуриста тигрина душе
най тепер і мене задушать зложать навхрест мої дороги
анідлячого анідлякого

о Амарго о мій Амарго полудення моє шовкове
зупини загати цю мову оповий мої стегна мідні
вітром півночі морем півдня поламай мої чорні віти
хай не квітнуть нехай не світять

Відана Баганецька. ще ціла вічність до весни

Ancient King. Winter Nightfall

ще ціла вічність до весни
ще снігу снігу на півроку
а ти стоїш не ступиш кроку
ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить
ця розборознена дорога
і жужіль в борознах і роги
молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати
гойдає сутінь тепло дише
і пахне шерехата тиша
і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх
а у тобі дзвенить Колядою
дивосвіт, дивокрай,
дивосніг!

...і пелехатим цуценям
твою правицю лизька грудень
і береже тебе од збуди
і гавка в морок навмання

Яна Устимко. Зміни в умовах конкурсу!

У зв'язку з передноворічними  клопотами продовжуємо тривалість конкурсу
http://litera-guru.blogspot.com/2012/12/blog-post_9953.html
Останній термін подачі творів  - до Нового року (не пізніше 24.00 31 грудня:-)).
Для обговорення твори будуть виставлені 01.01.13 року :-))

І ще одна гарна новина: тепер маємо і чудові призи для переможців. Так, переможець може обрати для себе ось таку вишукану силянку від Зоряни Лісевич:

або книгу Тараса Антиповича "Хронос" від адміністрації "Літературної гуральні":

Катерина Грушовська. Я віддам півжиття

я віддам півжиття, щоб тобі показати цю зиму
продаватиму подихи/погляди/дотики срібні
кожен спогад, морфіном просякнуті рими

хоч і дивно
кому ці каліки потрібні ?

я віддам півжиття, щоб сніги проростали крізь шкіру
щоб пускали коріння, розросталися інеєм мертвим
мов розпатлані сивоволосі офіри

це сніги, нене, винні
не невинні загублені жертви

Яна Устимко. Нагадування про конкурс!

Друзі! Нагадую, що до завершення подачі творів на конкурс http://litera-guru.blogspot.com/2012/12/blog-post_9953.html залишилися два вечори, півтори ночі і один день! :-)
Так що пишіть, шліфуйте і висилайте, але не баріться! )

ОльгамацО. Скриньки

хлопчику із музикальною зовнішністю

у тебе під сорочкою нечувані мелодії

у тебе замість душі музична скринька

і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки

усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю

у тебе під сукнею нечитані вірші

у тебе замість душі поетична скринька

і якщо розв'язати бантик твоєї сукні

усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі

тримай свої мелодії у секреті

блукай у міжтінні днів

і як тільки зустрінеш

дівчинку із поетичною зовнішністю

не розгубися

поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі

тримай свої вірші в таємниці

будь уважна до незнайомців

і вчися бачити крізь сорочки

бо коли прийде

хлопчик із музикальною зовнішністю

усі скриньки відкриються

ви станете музикою

ви станете поезією

усе стане вами

Ігор Хо. Молитва до батареї

я стаю на коліна перед тобою
обіймаю жадібно обома руками
тицяюся в тебе носом

без тебе моє життя приречене

 

Катерина Оніщук. Драма на чотири мовчання

Мовчалося...
Ні ти, ні я сьогодні
не cтанем снігом.
Три старі мости
завмерли над проваллям.
Все холодне: каміння, шкіра і крихкі хвости
горгулій, що висять над хідниками,
розкривши пащі — снігові чи нам?
Мовчалося...
Ні я, ні ти, ні камінь
не змінимось.
Омріяним синам
не вкажемо шляху.
Рукою, рухом
не спинимо віддалення,
прости...
Кружляла невигойна завірюха,
мов білі обезумілі хорти
порвали ланці.
Глухо сапав морок.
Мовчалося...
Ні сніг, ні ти, ні я
не заговоримо.
Ні в тридцять, ані в сорок.
Ми рівнотихі.
Отже — нічия...

Анничка Королишин.Янгольське.

                                      а Янгол Білий прилетів

                                      а тиша вдарила у груди

                                      а що тепер із нами буде

                                      а вже не треба давніх снів

                                      бо Янгол Білий прилетів

                                      бо верби ярі похилились

                                      бо ми такими народились

                                      бо завжди там бракує слів

                                      де Янгол Білий пролетів

                                      де світло тихе пломеніє

                                      де мить тремтить душа ясніє

                                      де понад хмари лине спів

                                      там Янгол Білий пролетів

                                      там сняться зоряні сонати

                                      там дива хочеться чекати

                                      там пережити б кілька днів

                                      щоб Янгол Білий прилетів             
                                      щоб тиша вдарила у груди

                                      щоб з тебе й мене були люди

                                      щоб не знайти чужих слідів

                                      і Янгол Білий прилетів

                                      і обпекло мій день страждання

                                      і стали зустрічі прощанням

                                      і час спинитися посмів

                                                десь  Янгол Білий відлетів...

УВАГА! КОНКУРС!

Любі друзі, колеги по клаві, шановне товариство, коротше кажучи, народ!

Є ідея. Пропонуємо до вашої уваги ось таку картинку:

   © Яцек Єрка

Ну як? Подобається? Якщо так, то викроюємо, скільки можемо, час упродовж п'яти днів і співаємо, що бачимо і чого не бачимо… 

Форма, стиль, жанр.. і таке інше (у межах правил блогу) – за бажанням автора.

Отже, невеличкий алгоритм нашої роботи: 

1. Написане висилаємо до 26-го грудня на ел. адресу: virshi@meta.ua

2. У конкурсі беруть участь лише зареєстровані учасники. Незареєстровані можуть подавати твори поза конкурсом, і такі твори не оцінюють, а тільки коментують.

3. Кожен учасник може подавати кілька творів на задану тему конкурсу.

4. Модератор публікує тексти  26 грудня одночасно й анонімно (під присвоєними номерами). 

5. 27-29 грудня – обговорення ( рецензії, коменти) і голосування.

6. До 28 грудня за вищевказаною адресою висилаємо оцінки від 1 до 3 для 3-х творів, які сподобалися найбільше. Наприклад:

№1- 3 бали

№2- 1 бал

№3 -2 бали.

7. Голосувати можуть тільки зареєстровані учасники. Повідомлення з оцінками підписують ніком або власним іменем для уникнення кількоразового голосування.

За власні твори голосувати заборонено.

8. Модератор рахує цифри і 29 грудня викладає розрахунок балів разом з підсумками конкурсу і визначає переможців (1-ше, 2-ге і 3-тє місця).

Модератор конкурсу - Устимко Яна

Запрошуємо всіх! 

З повагою 
адміністрація

Ярослав Петришин. Кінець Ери П'ятого Сонця

Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сита
снігом занесуть.

Що сонце змеркне -
вп’яте, – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.

І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці:
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.

В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будуть їх справжні
судні язики...

Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте, - і спроквола
розiрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.

ОльгамацО. (де)монолог

любий берімось за руки ходімо у люди

тисячу літ ми уже не виходили з дому

ми молодіємо з віком не бійся мій любий

наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх

нас у цій плоті новій не впізнати нікому

я чепурилася кілька сторіч уже поспіль

я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве

хтось підкорив колективне людське безсвідоме

любий ми вийшли здається ми вийшли із себе

краще берімось у руки ходімо додому

Ярослав Петришин. Лоботомія

Уже в Різдвяному турне
Дитятко Боже -
тож ти не думай про сумне,
самотній бомже!

Пусте, що тягнуться літа,
неначе лайкра -
я передав твого листа
до Миколайка!

Ба, більше - він уже прислав
тобі посилку.
Ось, бачиш, напис - "Ярослав!
Для тебе, синку!"

Всього тут! Вистачить на двох -
стрічок і вати...
А ти зайшов би на Різдво
колядувати.

Ми заспіваєм у канон
"Христос Родився".
Я пригощу тебе вином,
бо так годиться.

А вже як дідух у куті
закрекче сипло,
я у полумиски куті
усім насиплю.

Гарячим чаєм напою
і не посмію
заговоритити про мою
лоботомію.

Лиш мерзлі пальці помащу
борсучим жиром,
щоб ти, нагрівшись досхочу,
пішов із миром...

Перебирати в смітниках
опалу хвою
і тужно думати про дах
над головою -

весь у снігу, немов альбом
у обволюті*.
І як нам холодно обом
у зими люті...


*Обволюта (діал.) - супер-обкладинка.

В'ячеслав Шестопалов. Гедеон Кальб

Гедеон витягає із ребер обсмоктане серце
Та ховає щоранку його до старої коробки.
Одягає на очі квадратні заношені скельця
І о шостій рушає робити падлючу роботу.

Червоніє асфальт і жаріють засяяні вікна,
Де Аврора-зоря походжає по вулиці боса.
Тут щодня чоловік невідомого роду і віку
Оминає калюжу і зирить на песика скоса.

ОльгамацО. Квіт

я щоночі шукаю поезії квіт

коли місяць уповні

і коли ніч несповна місяця

я відлітаю далеко за місто

далеко за всесвіт

там у хащі натхнення

визбирую у рукави душі

усе що квітне

допоки треті музи

голосу не подадуть

і тільки в останню ніч

кожної високосної вічності

я напуваю усіх спраглих

настойкою з квіту поезії

і без окулярів бачу

як у їхніх розширених зіницях

бісики грають

бо ж ока обидва у мене треті

а вірші мої приворотні

Елен Тен. За тиждень до Різдва.

Коли в повітрі відчувається особливий аромат різдвяних ялинок і горобці з синичками навипередки весело співають «Merry Christmas », настає незвичний, в певній мірі навіть чарівний час. У цей час люди, схожі між собою і не надто, збираються в групки, котрі умовно називають «родинами».
А оскільки моя родина розбрелася по світу, мені доводиться збирати її власноруч. Ми, Лінецькі, за своєю природою страшенні індивідуалісти і згуртувати усіх хоча б на кілька днів – місія із категорії «надскладних». Та кожного разу знаходиться доброволець, який звалює на себе цю нелегку  місію.
Цього року такий жереб випав мені. Взявши на роботі відпустку, я вирушила у подорож по Україні. За тиждень з гаком устигла відвідати і братів Київ, і тітчину Галичину, і Одесу двоюрідної сестри.

Яна Устимко. граб

пограбане листя горбатого граба

просіює сонячну тінь

здитинілий граб усміхається слабо

тонкому потоку видінь

у граба у хмарах крисаня застрягла

а дідько поцупив ціпка
і грабовий світ розбиває по кахлі
щоб тихо всихати звикав

Оксана Мазур. Багряне танго

 



Молитва тіла вигорала танцем,
Надривним і багряним ля-мінор.
Губив тональність, страчуючи шанси
Прощань, повернень, видихів. Зостався
В безчассі меж минувшини узор.

Не танцювала, а жила у рухах,
З подолу сукні квіткою росла.
Підборів вистук, як хорали слухав,
Не жінкою, а захмелілим духом…
Палила серце огином крила.

Червона сукня, як вогненна кара,
Постави рух, напнутий в тятиву.
І кожен крок по лезу чи по хмарах,
Бруківки біль з підборами у парі,
Червоний вихор протинає млу.

Кинджальним сном розрізана усоте
Уявних нитей видима вуаль.
Вогонь гітари, скрипки ніжна цнота,
Танечниці кармінний трепет-спротив —
Осіннє танго плине тінню. Жаль…

20.11.2011

Катерина Грушовська. Коли вена до вени пульсуючим полем в момент вибухає

коли вена до вени пульсуючим полем в момент вибухає
безкінечністю стала діастола тихо так систола зникла
коли попелом кригою морем безмежжям згасаєш

дико так
коли зараз нічого немає

мабуть, ще не звикла

моя музико вибач я зрадила і сама собі не пробачу
замість тебе я слухала дотик в кайданах зіниці примарні етюди
замість тебе страх втрати під нігті розпеченим холодом. бачиш ?

мені страшно

я стала як ці недолюди

мені страшно бо не від поєднання акордів руйнуються стіни
бо будую будиночки з тирси дірки позаліплюю жуйками. чуєш ?
бо натхнення моє в амплітуді загального горя б'є в груди постійно

моя музико
я вже втомилася
дуже втомилась

врятуєш ?

Gradus. Розбір вірша Терцини «Зірничне плесо конюшинових отав»

На всіх календарях субота. А це значить, що прийшов час чергового огляду з високим градусом. Сьогодні ви маєте можливість ознайомитись з розбором твору Терцини. І не тільки прочитати всі, часто протилежні, думки з цього приводу, але й додати свої власні в коментарях. Не соромтесь, адже чим більше таких різноманітних точок зору, тим цікавіше – і авторам, і читачам.

Терцина. Зірничне коло конюшинових отав

Цю тишу виплекала ніч.

Цю темряву, народжену мовчанням сонця,

розвиднює осріблений псалом молодика.

На соковитий луг лягла молочного туману пелена,

бомбони конюшини п’ють росу.

Кульбаби всю свою красу із меду жовтого

у білий пух перетворили –

летять за вітром безтурботні парашутики насіння.

Лапаті вуха лопуха порозросталися ушир,

пітьма читає ставковий псалтир.

Дзеркальне плесо відображує танок зірок.

Кінський щавель гінкими стрілами багатий.

Крислатий явір вийшов до води.

Качки шерехотять у володінні гострої осоки.

Від мурів замку йде тепло

і розливається над лугом соковитий спокій.

Понад туманами пливе,

мов корабель, старенький монастир.

У трюмах саду – 

зорепаду сіль, гупають яблука, грушки.

Щогла кринички_журавля дрімає в товаристві винограду.

Хорали ангелів цвітуть молитвою – осанна.

Ясніють стигми для душі і тіла – образи’.

Кублиться прохолодою під мурами мара туману,

осика тче тремтячий шерех страху –

вводить у оману,

плющ упіймав високий мур у плетений ясир.

Цю ніч зірничну,

цю тишу /конюшиновий імбир/

напоєну серпневою задухою дурману,

ковальський молот грому

без жалю розбив.

Відана Баганецька. моя країна

Фото: Vital Chegavara. Купання в небі

моя  країна
порпається  тихо
завзято
безупинно
беззмістовно
з  петуніями,  півнями,  півоніями

кричить  щодуху
горло  надриваючи
затято
негостинно
нелюбовно
із  муміями,  сідлами,  колоніями

мовчить  і  нидить
наніц  би  застигла
зажелатинена  у  липні
в  жовтій  сухості

танцює  данс  макабр
з  предків  тінями
закохана  у  мальви  свині
сиві  мудрості

Назарій Назаров. * * *

Раніше до всього були менші вимоги

Поштивість передбачала що співрозмовника не їдять

Милосердя що його з’їдено швидко

А гарні манери що з їжею не говорять

Проте дещо лишилося незмінним
На полюванні хто-небудь має згодитися щоб його вполювали

Серед нацькованих псів має бути той що укусить першим

Здобич має стікати справжньою кров’ю

І бути живою до початку ловів

Андрій Костик. Предтечі бога.

— Ти реальний ?
— А ти ?
І Вони справді задумались.  Хто з них існує?  Який критерій існування?  Хто з них виник перший?  Чи «Вони» — це тільки «Він»?  Вони поглянули на власну  тінь. Та легенько усміхнулась.

В'ячеслав Шестопалов. Екстаз Емілії

як сумно ходять по підлозі павуки
як гучно кров плазує венами руки

як гірко в роті і тривожно в голові
як стрімко ковзає повітря по траві

а я сама ходжу-ходжу в монастирі
рипить підлога і ще сходи ці старі

а богомоли молять Бога за вікном
і сонно лапками збирають молоко

Ніка Новікова. Пісня над линами

Я бачила заплаву у причасті:
вино – линова кров – і сірий хліб,
дрібна і метушлива паства риб…

ломаччя посміхалося гілчасто,
гули важкі джмелі медовосито,
вгасало сонце, бронзою налите,
мій лин співав, та пісня не лилася;
і мокрими очима до долоні
моєї він тулився.
квола, ласа
півсутінь виповзала з оболоні,
і лин тоді тремтів і шепотів
про води життєдайні та святі.

та вір мені, я бачила – він їв
гірку рокиту, тлустих вудіїв,
човна, що потопельника несе.
до чого піднесеш – ковтав усе!
але і тим надихатись не міг
в густій новонародженій пітьмі.

я бачила, як достигали грона
тих світляків, яким губила лік;
як повня у воді блищала линно,
як мляво віджарів вузенький комин
за овидом.
і як покрав жарини
дрібних зірок голодний степовик;

я бачила, як небо гайворонить,
і стигне ніч, бо день уже остиг.

лин шепотів, допоки зовсім стих:
коли тепло останнє не вборонять
ламкі очеретяні духи стріх,
в духмяних яслах трьох осінніх коней
до сходу сонця вродить перший сніг.

Яна Устимко. сосна

соснова глиця сутінню дзвенить    

поміж голками вітер лоскіт  котить                      

тендітний стан у юпці з теракоти                                 

зійшов з луни  у скам’янілу нить                                 

над морем на скелястому шпилі

крилом гойдає чайка сіру хвилю                             

сосна колись давно когось любила                                       

коли  дівчам ходила по землі                                         

сосна і чайка дивляться  на діл             

де море грає море берег  теше              

і дві сльозини котяться  до верші                      

і дві жарини гаснуть у воді

В'ячеслав Шестопалов. П'яниця

Джміль гуде, сопе задуха.
Срібні мухи понад вухом.
Череп трісь — у черепки.
Сиплеться на дно руки —
Чорних черепків з півста.

В'ялі ноги.
Впріла шия.
Голова товста.

Володимир Голод. Казка про хробачка Семена

На високій яблуньці, у соковитому яблучку жив гоноровий хробачок Семен. Про його гоноровість свідчила домівка, яку він власноруч виготовив. Щодня Семен споглядав за світом зі свого дерева. Його цікавило життя людей. Тому доводилось прокидатися дуже рано, аби нічого не пропустити.

Яна Устимко. перший сплін

фатальний  перший сніг на хризантемах           

ще сонних  і до зради не готових      

не вплетених у грудня мертву мову        

сьогодні вранці сходив  соком  темним

обпалював  і сік податні  стебла                                         

і пробирав  до хрипу як васабі                                   

і в ірій безтурботне  листя вабив                                             

здирав його безжалісно ще теплим

воно під ноги клалося  покірно    

а хризантеми гнули голі спини

і видихали осінь по сніжині

тепер не їй – німому грудню вірні                  

                                                   

Орко Ярош. Вчителька що співає янголів

у неї вдома день згорів

у неї серед кімнати

на воді

погойдуються тіла

відтяті тишею

вона сідає в крісло

з кавою і човном на щоці

і співає своїх вечірніх янголів

- о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу

він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове

сонце котик на лавці в’язання у коробці труна червона

о прийдіть прийдіть пробіліть повітря в якому я вишу

принесли його рибалки вранці в нього з очей вода витікала

він був молоденький він молоденький був у нього волосся було каштанове

а потім вона встає з крісла так тихо

що міські табуни нашорошують вуха і біжать невідомо куди

на її чорного гребінця з блискучими каштановими волосинами

дощ стукає в шибку горохом

вікна сопуть

рибалки виймають з води свої сіті

обтирають руки об штани

і мовчки йдуть у гості до її сина

Відана Баганецька. замість трембіт

                              …і сплітались з плачем сумної трембіти,
                                        що все ознайомляла далекі гори про смерть…

                              Михайло Коцюбинський

мамо,
мені під ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожѝв медові вуха
і до небес завив,
послухай,

мамо,
і рівно половина 
викотилась місяця
брунатно-зеленавого,

хапливим кроком
постать біля банкомату
зірвалась з місця,
зіщулилась,
зашаруділа чеком, 

а пес 
світився чистим янтарем
і вив безтямно,
і кришились мекки,

мамо!
який янтарний світ:
у стумі ліхтарів коньяк 
і псові мокрі очі.

зухвало-гожа ніч
і пес
замість трембіт

Каміля Айтемірова. Вишивання

Засили мене

у тонке вушко твого серця.

Це всього тільки льон

і біла заполоч.

Чому ж тоді квіти такі кольорові?

Сонце Місяць * dream 25

*

Ніка Новікова. Сновиди.

Я не більше ніж дивний спогад
не доведений не спростований
в маровинні сміття міського
чи покажуть мені такого
хто згадає мене з нічого
хто впізнає мене між совами

я йому розкажу свій сон
про звичайного чоловіка
некеровану божу милість

про квартиру в якій зустрілись
про слова і зимовість вилиць
про людей що жовтавим димом
осідали на підвіконні
дозрівали важкі гардини
пульсували гарячі скроні
все збувалося все світилось

він торкався мого волосся
і питав чи таке буває
чи наснило йому
наснило

Яна Устимко. грудень

припиняють дощі лімітовану оргію   

на землі перемоклій іржавими ріками  

тих що вижили – визнати рівновеликими

і за всяку ціну не дозволити зникнути  

тим що відчай зимовий стоїчно відторгнули

мла блукає безчассям на лінії дотику                                

між багряним і білим між кров'ю і шкірою

темні кола болять 

та безсонню не вірю я                            

пропікає вагання кошмарами сірими –       

стали ночі примарними тижні  короткими    

от і грудень прибув документом без імені

хоч  де-юре розморений чаєм з цитриною 

та де-факто у тексті нордичними римами 

лиш по білому білим – тепла не знайти мені

погортати й подерти – вважай  не отримала

Ярина Брилинська. Була зима

сьогодні була зима
затиснені морозом
легені міста
на видиху
стрімко опадали
додолу
старими вуличками
так
як опадають
пониклі рамена
стиглої жінки
що сухими квітами
пахне
сьогодні була зима
а я позичила собі дім
і відсутністю твоєю
витерла мокрі сліди
торішнім снігом
залишені

Каміля Айтемірова. Сніг

засипало листям

зимові човни

спинилася  річка

пізня птаха не вип’є з неї води

не зронить пір’їни

хіба витече проти ночі

голосом

помежи пальців

Олеся Гулько-Козій. Схиблена.

Не хотілося його слухати, але Іванко говорив і говорив.  Я хвилювалася, тому з усього  почутого втямила одне – він повернувся у село за мною, бо закортілося  йому перемінити моє занехаяне життя. З часів нашого першого кохання минуло майже шістнадцять років, не скажу, що забула те почуття, хоча прагнула цього дуже. Бита негараздами сільського життя, я все ще залишилася вродливою, тому втішно було чути, що на таку, як я, він так і не натрапив, хоч об’їздив ледь не цілий світ.

До вашої уваги розбір вірша Домініка Луцюка "Сад".

Ну ось і прийшла жадана мить: ми нарешті допалися до нового вірша, завзято його розібрали і готові обговорити результати з вами. Для тих, хто досі не в темі, нагадую, наразі перед вам другий огляд нашої критичної рубрики 'GRADUS'. Сьогодні ми розбираємо вірш Домініка Луцюка "Сад".  

Також з метою розвитку власного критичного хисту щиро припрошуємо і чесно радимо: приєднуйтеся до розборів віршів і публікуйте власні варіанти розбору розглянутого нами вірша у коментарях. 

 

Людмила Калиновська. За крок до зими

***

Прощалася осінь гіркими сльозами.

Дощило, сніжило, знову навспак…

Не відаю ще…  Незрозуміла гамма, –

чи сталося щось, чи щось та й не так..?

Печальні дороги у білих свитинах,

Мені не згорнути знову в сувій,

Заблисли п’янким і тремким ластовинням

дерева, що дотлівали в розвій…

У тім падолисті ми знову злітали,

як небо ув осінь, аби – летіть!

Прощалися?.. ні… ми тонули у щасті…

За крок до зими. До зими за мить…