Аліна Дерипаско. Ностальгія

Ти вже не тут, ти більше не зі мною,
лежать самотні пензлі та мольберт,
і заплітає в коси сивиною
мою любов останній твій портрет.

Коли з’явився вперше на подвір’ї,
мені тоді неначе світ розцвів,
і плакали до ранку у похміллі
розбурхані і п’яні солов’ї.

а ти - немовби з іншої планети,
а ти - світився ангельським теплом
і, зошити забувши і конспекти,
зустріли ми світанок за селом.

І поки біле соромливе тіло
я пестила, ти говорив мені,
що не палив тебе ще так уміло
ніхто у пристраснім живім огні.

А потім ти поїхав на пленер той,
а я вже готувала рушники,
було вже краще, певно, і померти,
аніж той сором випити гіркий…

…не чути, і не знати, і не жити,
бо ти подався десь на чужину…
Тепер ти вже  художник іменитий
і маєш там коханку не одну.

А я сама, неначе та галера,
розбита й розграбована, на дні….
Коханий мій, та хоч одну шпалеру
з твоїм малюночком пришли мені…