життя_на_дотик

знати
про що шемрають дощі
чим тривожиться серце 
куди щезає день
як подолати дорогу
де шукати силу 
чому небезпечна ніч
що ховає смерть
відчувати
життя_ на_ дотик

босий вірш

переходиш вереснем
як мостом понад полонинами
трави на них пахучі густі
вітер бавиться чубками буків
там у долинах назбирує 
повні пригорщі роси
а тут поміж вершин розсипає
перлинами встеляючи 
твою дорогу

ступаєш боса
бо вересень не пустить
стати на той міст у чоботях
мусиш їх залізних стоптати
світами за думкою мандруючи
аж перейдеш свої сім доріг
відтерпиш сім бід
відспіваєш сім пісень проминальних
попрощаєш час
перестанеш ловити шкірою
колючу тривожність хвилин

сонце барвами мідними грає
у кожній перлині посіяній вітром
тобі під ноги

переходиш вереснем
як мостом
помежи час
попри люди
попід небо

живеш життя

Анничка Королишин. просторове

                                                              Автор картини - Даша Мілай.                                                                                                     
                                               
                                                предтечею 
                                                підґрунтям 
                                                передсвяттям 
                                                переспівом
                                                пройманням
                                                прийняттям
                                                переплітанням 
                                                подихом
                                                причиною
                                                піднесенням
                                                предивним почуттям
                                                приходить правда поруч із людиною.

ніхто й не згадає

***

Ніхто й не згадає, що було першим словом,

Яке за мить прохопиться в горлі друге

Бува, що летить воно геть, як за вітром полова,

Буває вагоме, бо мовлене другом.

До болю не хочу ділитися власним болем,

Є – біль, а не якісь потаємні ніші,

то краще уже самій… Волочитися полем

і молитви уголос читати в тиші…

А бути щирим приходить до всіх година,

Дивитися прямо і не шукати набутку…

Згадай, після мовленого, чи ти ще людина?

Чи знову пошпуриш у мене грудкою?

Людмила Калиновська *батькові*

***

батькові

…За роками, що йдуть перехожо,

те що, йде собі, йде собі, йде..,

що ж ти, татку, мене розтривожив

в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, у дорогу,

і пішов аж за сонце й за сніг,

розбудивши вселенську тривогу,

і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –

так було в нас завжди у сім’ї…

Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,

і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе

мама – хвора, твій син – у світах…

А мені ж бо все чується в небі,

як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку… Та я ж і не встежу

за отим, що не встиг, бо – сама…

я ще й досі шукаю ту стежку,

ту, якою пішов і… нема.

березень 2013 року

Олександр Блотнер. Усе добре

Насправді в мене усе добре...
от тільки, не сплю я котру ніч:
під серцем силу в мене смокче
зелений злобний гидкий змій.

Його по різному вмовляю,
щоб він залишив справу цю,
і алкоголем напуваю
щоніч гадюку вперту ту.

та що йому мої вмовляння,
якщо він в серці чує біль,
Найсолодше в світі частування,
Любові мої чистий хміль.

із змієм перехилимо вже в котре
ми келих повний аж до дна.
насправді в мене усе добре.
не вірите? Налийте ще вина!

Анничка Королишин. мовчи

                                    у хорі прослави себе коханих
                                    не захочеш почутися
                                    знатимеш радість
                                    із того що дав тобі час 
                                    під цим небом мовчати

                                    багато недоброго нині
                                    світ сходить з розуму
                                    злітає з катушок 
                                    меркне
                                    а ліком на біль має стати любов
                                    знову й знову любов

                                    нехай не мовчить твоє серце
                                    у хвилю прозріння
                                    хай світлом відлунює диву
                                    і небо стається вільнішим
                                    хай голос лишається щирим
                                    та в час збайдужіння й  галасу
                                    без справжнього змісту живого
                                    нехай твоє слово
                                    мовчить

Олександр Пушко. * * *

terra incognita –

вечору темно і тоскно

і від затятості

збиті об щебінь коліна

тільки свіча

на давно позабутих руїнах

і ворожбитка стара

що колись виливала на воску

дощ оживляє

знеможені спекою ринви

дика любов –

на воді ненаписаним колом

білим вином

де розгнузданий вечором холод

тихо підійде

й так само зненацька нарине

погляд у небо

де хмари первинно прозорі

плавиться віск

наче сонцем обпечені соти

вперше

удруге

утретє

вдесяте

і всоте

осінь втопає

в безодні хмільних алегорій

Олександр Пушко. * * *

покликав
раз
удруге
і востаннє
знітився
захід
де той клятий
схід
невизнаний
невпізнаний
не загнаний
модерний
день
сторчма летить
у світ

змішались кольори
червоний
жовтий
білий
немовби сон
цей

а на долоні
на дивнім перехресті
ліній
пурпурне
сходить сонце

Захлинаюсь

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
ростоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

Елен Тен. Продавці посмішок

Сліпуче світло вуличних ліхтарів било у лобове скло автомобіля. Химерної форми тіні сковзали різнобарвними вітринами уже зачинених крамниць, щоб потім розтанути в густій, ворожій темряві.
Влад загасив цигарку і поглянув на сусіднє пасажирське сидіння, де, тяжко дихаючи, спала Слава – його єдина донька і найбільший сердечний біль.
- Додай газу, - наказав він водію, бажаючи якнайшвидше зникнути з місця, де він сьогодні знайшов свою дівчинку.
- Буде зроблено, Владиславе Сергійовичу, - кивнув Андрій, не просто помічник і один із водіїв, а вірний друг, єдина людина, котрій Влад міг довірити своє горе. – Вона заснула?
- На щастя.

Яна Устимко. львівська весна

сумує лев підперши підвіконня

весна до Львова править навмання

щорік в її підпряжці менше коней

а цього року – жодного коня

і шкода леву весну францувату          

яка години топить у вікні                                                                                  

хотілося б йому їй заспівати                                   

та голос вже давно закам’янів

Анничка Королишин.вслід зимі.

                         щось забули важливе люди цієї зими,мабуть.
                         то вона й не вступається,жде.
                         он вже квітень гукнувсь
                         а сніги - лежать.
                         пригасає,тремтить від журби
                         невтамоване марне чекання.
                         що попереду?
                         літо?
                         чи поміжчасамитривання?
                         аритмія надій.
                         а життя
                         за водою
                         пливе.

Анничка Королишин.води душі моєї

                   
                     впасти б сонячним зайчиком
                     на чуприну річкової хвилі
                     плинути
                     проминати
                     але не минатися
                     зморщечки ночі
                     думки сутінкові
                     лагідним тихим доторком
                     розгладити б на чолі
                     променіти 
                     любити
                     душу чиюсь зігрівати
                     ...боляче,Господи...
                     світ величезний
                     а крила такі малі

Анничка Королишин. босоногі відчуття

                      

                       тріщини душ
                       обростають вузликами
                       шорсткої березової кори
                       сік життєдайний
                       гоїть вітрові крила
                       поранені об гостряки 
                       осколків розбитих надій
                       синя плахта неба
                       задивляється степові в очі
                       лягає на полотно стежка
                       мережана сонячним світлом
                       переплетена затінком вечорів
                       що були колись
                       сталися
                       і відійшли
                       забрунькують молоді пагони
                       і лише вітер знатиме
                       що мелодія
                       струменить
                       крізь чутливу мембрану болю
                       тріщинами душ гулятиме вітер
                       мелодії що він їх витворить
                       стануть полотнами
                       виткано буде узір 
                       складений зі слів 
                      чорним_по_білому       

Анничка Королишин. на полотні твого світу

                                               

                                        на полотні безкінечного світу
                                        вишиваю дорогу
                                        по якій до тебе прийде справжнє щастя
                                        відлунюю закличний гомін вічної любові 
                                        маленька зірничка на твоєму плечі
                                        тримаю теплими долоні
                                        щоб відігріти твої лагідним вогнем свого серця
                                        адже щастя - лише мить
                                        коли людина почувається неповторною

***

До півночі випаде сніг і оскліє Місто,
По квітень зайшовши у тяж білокрів’ям зими.
Зламаються янгольські крила – то гостро зблисне
Кинджальний малюнок собору, у небо німий.

До півночі снігу до хмар, навіть вище, вище,
Застрашений місячний німбик сльозою бринить.
У Міста душа перемерзла в поранню тишу,
Камінну молитву на фресках бродячих століть.

До півночі вироком сніг. Прімаверо, де ти?
В якій кришталевій труні прикували, скажи…
Бо тужать застуджені леви на парапеті,
Чекаючи доступу в храм, де немає олжі.
23.03.13

Анничка Королишин.Дай-но долоні...

                                             Сон.
                                             Передсвіття дня.
                                             Зимно.
                                             Десь навмання
                                             часу триває плин.
                                             Звершену суть хвилин
                                             тихо вплітає сніг
                                             у полотно доріг.
                                             Дай-но долоні...
                                             Будь...
                                             Поки сніги падуть,
                                             денну напругу скинь,
                                             Янголе..відпочинь...

Євгенія Люба. Третя

Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

Світлана Ілініч. *****

Марудна ніч. Засни, засни.
Не стане всім на рани солі.
Обман оптичний білизни,
де спалахами – цвіркуни
й цикади болю.

І тільки титли мокрих птиць
над вимовклими голосами,
прошу, розпукою не звись,
о розпростерта долілиць
моя нетямо.

Прошу, не знай своїх імен,
біжи поза пітьму досвітню,
допоки між твоїх стремен
не втомиться гіркий ромен
ножем стриміти.

Соня Шник. О бабочках Восточной Азии

Когда солнца закаты всю Жёлтую реку окрасят,

На драконе верхом, среди бледных фарфоровых масок,

В эполетах, кокарде, с медалями и при лампасах,

Победив всех противников… Ладно, не будем про них.

Так вот я появлюсь. И тебе, среди прочих историй,

Расскажу (только ты никому – это санктум санкторум)

Девять правд и ещё одну, после спрошу тебя: спорим –

Ты не веришь тому что Он «сообразил на троих»?

Как предчувствие крыльев, рядами на правом предплечьи

Проступают насечки.  Наивные мы человечки…

Оловянные  ангелы мёрзнут и тянутся к печке,

И опасливо щурятся в жарком дыханьи горнил.

Ценный опыт: хрустальные рюмки и книжные стопки –

Пригодится, когда тебя завтра достанут из топки

И по новому кругу запустят «Маньчжурии сопки»

На виниле, как мантру, чтоб ты никого не винил.

Олимпийские игры вовсю вымирающих наций –

Максимально собраться, лажать, проиграть, но не сдаться…

И теперь тебе можно (поскольку уже восемнадцать)

Ощутить послевкусие раньше невиданных сцен.

И понятно, что там, где все страны граничат с Китаем,

Мало крылья иметь, Хуанхе переплыть баттерфляем,

Ты узнаешь секрет, мы поплаваем и полетаем,

Вопреки гравитации, логике, Дао и Цзен.

Анничка Королишин.Затримати подих.

Владі.

Ранок,дорога,зима ще,
і слизько,і можна впасти.
Небо,яке нависало похмурими хмарами,
раптом заблисне на мить пагінцем лазуровим.
Сунеться,меншає,тане сумна кучугура.
Тоншає лід,
і сама,наче,танеш
тоненько.
Груди проймає щемким невпізнаваним звуком,
скрапленням жалю,спокутою холоду в пальцях.
Місто вивчає тебе,гомонить,накриває
хвилею давньої, вічно живої посвяти.
Хочеш зігріти чиїсь задубілі долоні,
отже,тримаєш свої у теплі до випадку.
Протяги..
Світиться день,переплетений суттю
тихого доторку скронь,
зачудовання,
сяйва...

Анничка Королишин. сад світу

                               
                                Сад Гетсиманський ще не відбуяв
                                прикрито небозвід над видноколом
                                у весну дерево збудилось голим
                                на грані дня і ночі тільки яв
                                а що ти можеш
                                струменіти соком
                                відлунювати гомоном
                                рости
                                нема у світі більшої мети
                                ніж Небо зріти чистим і глибоким
                                любити
                                все простити
                                все змогти
                                і твердь земну корінням власним чути
                                і завжди  бути
                                і перемогти
                                життям вмирання
                                а тоді заснути
                                щоб світ тебе ніколи не впіймав

Елен Тен. Знайти Крістіну

Мало кому відомо, чим я займаюся після роботи. І мало б хто повірив, що молодий офіс-менеджер, обличчя телефонної компанії, ввечері чаклує. Ну, не зовсім чаклує. Просто я дещо успадкувала від матері. А від батька мені дісталася однокімнатна квартира, нереально віддалена від центру міста, і купа боргів. Але це вже зовсім інша історія…
Ні, я не відьма у класичному розумінні цього слова, і не літаю вночі на мітлі або ступі, проте вмію ворожити на картах, магічній дошці, знаю, як готувати лікарські настої із різних трав. Я не часто практикую усі ці «вміння», але час від часу до мене приходять люди, котрим потрібна моя допомога. Мені не надто подобається займатися подібними речами, але кілька додаткових копійчин ніколи не бувають зайвими.
 Особливо мене лякає ворожіння з допомогою магічної дошки. Коли стрілка без моєї допомоги починає рухатися, будуючи з літер слова, будь-які, навіть найміцніші нерви почнуть здавати. Скільки разів я вже так ворожила, ніяк не можу звикнути. Говорять, використовуючи цей спосіб спілкування з померлими, можна викликати духів, які потім почнуть тебе переслідувати. Раніше я не дуже в це вірила, а тепер, здається, догралася…

В'ячеслав Шестопалов. На добраніч, котеня

Затиснувши кожен м'яз, Клариса тамувала моторошне відчуття, що оселилося між лопатками. На обличчі проступали засолені зморшки, які вона так-сяк припудрила зранку.

«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.

Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.

А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.

Євгенія Люба. Гойдалка

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада -
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадують часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.

Татчин. кораблик

1

ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.

озирається лютий – довкола мороз і прана.

до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,

а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.

все довкола статичне, допоки мене не крає

ототожнення світу  з пораненим небокраєм,

у якому немає ні пекла, ні навіть раю,

у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –

невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,

молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...

це ядуче повітря безпечно вдихати разом.

та невміння терпіти доводить мене до сказу!

Анничка Королишин. З ноосфери.

                                          Прокидаєшся.

                                          Сірі мережива тіл обминаєш в метро.

                                          Втихомирюєш день поміж справ і тривог.

                                          На межі між смерканням і зло, і добро.

                                          Хто вберіг тебе? Хто  тобі - Бог?

                                          Пояснити?

                                          Не варто.

                                          Цей сон набуває крил -

                                          маєш впасти,або полетиш.

                                          Помовчи.

                                          У тонесеньких сферах тиш

                                          допильнуй тихе світло

                                          одне-на-двох.

Елен Тен. "В останньому ряду"

Вона просто любила дощ і живі квіти на підвіконні. Вона ніколи не довіряла людям, бо вже мала гіркий досвід такої «довіри». А йому повірила… Він подарував їй новий, сповнений пригод, кольоровий світ. Та поруч з ним їй було потрібно небагато.
 Вона любила дощ і усім серцем кохала його, а він любив її і театр. Живучи в однокімнатній квартирці в кінці міста, вони разом підкорювали столицю. Він був актором театру, а вона продавала квіти. Він був веселим і балакучим, вона – тихою і потайною. Дівчина могла годинами дивитися в  тиші у вікно, по склу якого повільно стікали сльози дощу.

Татчин. Дамокл.

догори ногами тече ріка,

повен хмар і неба її рукав.

я від себе стільки разів тікав,

та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.

над твоїм будиночком зріс димок.

ти в самому центрі моїх думок,

і у них ми разом.

Євгенія Люба. Сінатра

О, золота Аліно!
Шкіра її – медова.
Шкіркою з апельсина
сходить на небо
довгий,
довгий
день.

І щоранку, липка і сонна,
в найспекотнішій з цих палат,
вона чує, як Френк Сінатра
ніжним голосом телефону
її будить: «Strangers in night…»

І здається – немає ґрат.

І коли вона бродить алеями,
лікарняні голодні пси
підставляють її долоням
холодні свої носи –
немовби сліпі в Галілеї
очі – пальцям Христа,
неначе благають в неї
спасіння для себе. Та…

Що ти ховаєш, Аліно,
поміж своїх лопаток?
Що затискаєш міцно
поміж тоненьких ребер?
Що тобі пнеться в спину
і заважає спати?

«Never, - Сінатра шепче, -
never, Аліно,  never.
Ніколи тобі, дитинко,
не випурхнути за ґрати,
навіть коли проб’ється
те, що поміж лопаток –
пір’ям огорне спину,
вибухне поміж пліч.

Нащо тобі, Аліно?
Скоро настане ніч.
Нащо тобі, дитино,
світ з того боку ґрат?
Strangers in night, Аліно.
Strangers in the night…»

Ніка Новікова. Жінка з води

Жінка, яку ти любиш, носить ріки у рукаві,
чорне коріння гріє у прозорому животі, та
той, хто його пустив, вийшов з відчаю і трави,
той, хто ростиме з нього,
буде світитись.

жінка, яку не знаєш, розплітає твої шляхи:
всі мерці і коханки безборонно у ній зникають.
нею почнеться березень і твоя безстрокова схима.
з неї почнеться шлях до самого краю

снів і птахів.
послухай, що розкажуть тобі вони.
бо поза їх словами тільки тиша. смертельна тиша.
жінка, в якій потонеш, не побачить у цім вини.
кидай її, прошу тебе,
кидай вище.

Татчин. навзаєм

у цьому місті здвоєних речей,

де все навзаєм – слово, тіло, постіль,

де навіть час прискорено тече –

приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.

і не тому, що я за кимось скучив.

довкілля пестить тисячами жал,

бо остаточно суче і минуче.

Любов Лібуркіна. Путь (Р. Скиба)

Шатается всадник, искрится стерня.
Туманы. Туманы. Туманы…
Швыряйте же камни. Но не в коня,
А вдруг упадёт и не встанет?
И спешенный всадник, весь в белом и злой,
Коса за плечами готова,
Оскалится криво (ох, Боже ты мой):
«Ну, кто будет за вороного?»

ОРИГІНАЛ

Р. Скиба

Шлях

Хитається вершник,іскриться стерня…
Тумани.Тумани.Тумани…
Жбурляйте каміння… Лише не в коня…
Бо що як впаде та не встане?..
А спішений вершник у білому весь, –
Коса за плечима у нього...
На кутні всміхнеться (не дай же нам днесь):
«Ну, хто буде за вороного?»

Любов Лібуркіна. and all that jazz! (Перевод из Ю. Мусаковской))

весь этот шум весь этот джаз

в искривленном кольце чудес

станцуем румбу на ножах

Господь не купит «мерседес»

толпа у клуба парадиз

а там на вахте бодигард

задержит тех которым вниз

и – полны пазухи петард

такой отбор пардон мадам

не он придумывал закон

его воспитывал плацдарм

и сапогом и кулаком

в сети кругом и жир и ор

и деми мур и мы за мир

и каждый первый тут стажёр

и каждый третий конвоир

с подводной лодки ни ногой

где хэви-металл стар и ржав

и кто-то рухнул под сосной

и этот джаз и этот джа…

ОРИГІНАЛ

Юлія Мусаковська

and all that jazz! 

ах весь цей рейвах весь цей джаз 

скривилось колесо чудес 

танцюймо румбу на ножах 

Господь не купить «мерседес» 

всі пруть до клубу парадиз 

а там на дверях бодіґард 

зупинить тих кому униз 

напхає в пазухи петард 

такий відбір пардон мадам 

не він придумав цей закон 

його виховував плацдарм 

і чобітьми і кулаком 

а в мережі і жир і жерсть 

і демі мур і ми за мир 

і кожен перший тут стажер 

і кожен другий конвоїр 

куди з підводного човна 

де хеві-метал їсть іржа 

на когось падає сосна 

і весь цей джаз і весь цей джа…

Євгенія Люба. Відлига

На подвір’ї маленький хлопчик зі своєю мамою
(третій під’їзд, сорок восьма квартира)
гуляють серед калюж, переходять від однієї до іншої,
і впасти не страшно – мама міцно тримає за каптур,
мама дозволяє залізти з гумаками у воду,
мама не забороняє навіть у неї присісти
(дивна мама, напевно, сама ще дитина).
Хлопчик занурює до калюжі синю лопатку,
хлопчик розбиває на друзки своє відображення,
потім дає йому знову зібратись докупи.
Мамо, - запитує хлопчик, але ще не словами, -
хто це так дивно поглядає на мене з води?
Що це за даль стоїть за його спиною –
така неозора, що я їй не бачу кінця?

(Мамо, переведи мене через воду,
для моїх маленьких ніжок поки немає броду,
а даль за моїм відображенням вперто чекає мене,
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?
Усе це майбутнє, неперейдені ріки й мости –
усе це загрозливо дивиться на мене з води,
мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи!..)

Маму і хлопчика оминає бабця в зеленім пальті
(другий під’їзд, двадцять третя квартира),
що гуляє, як завжди самотня, в таку слизоту.
Вона схиляється до хлопчика, говорить щось зворушливе,
потім переступає своє відображення у калюжі
і прямує до квартири з холодними батареями,
воду в яких ще не зміг відігріти жоден ЖЕК.

(Мамо, переведи мене через воду,
захисти мене від цього могильного холоду –
він насувається, він огортає мене!
Мамо, що буде зі мною, коли це життя – мине?
Темрява, плюскіт води і підземна ріка,
де вона, мамо, де твоя тепла рука?
Меркне похмуре світло, поволі зникають сліди.
Мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи...)

А тим часом дівчинка
(перший поверх, вікно над дашком підвалу)
дивиться на них крадькома крізь фіранку –
на маленького хлопчика, його маму і бабцю,
на зиму, котра повільно гниє з голови,
дивиться, дивиться – і ніяк не закінчить своє прибирання,
і вода для миття підлоги, забута, стоїть у відрі.

(Мамо, переведи мене через воду...)