Євгенія Люба. Відлига

На подвір’ї маленький хлопчик зі своєю мамою
(третій під’їзд, сорок восьма квартира)
гуляють серед калюж, переходять від однієї до іншої,
і впасти не страшно – мама міцно тримає за каптур,
мама дозволяє залізти з гумаками у воду,
мама не забороняє навіть у неї присісти
(дивна мама, напевно, сама ще дитина).
Хлопчик занурює до калюжі синю лопатку,
хлопчик розбиває на друзки своє відображення,
потім дає йому знову зібратись докупи.
Мамо, - запитує хлопчик, але ще не словами, -
хто це так дивно поглядає на мене з води?
Що це за даль стоїть за його спиною –
така неозора, що я їй не бачу кінця?

(Мамо, переведи мене через воду,
для моїх маленьких ніжок поки немає броду,
а даль за моїм відображенням вперто чекає мене,
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?
Усе це майбутнє, неперейдені ріки й мости –
усе це загрозливо дивиться на мене з води,
мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи!..)

Маму і хлопчика оминає бабця в зеленім пальті
(другий під’їзд, двадцять третя квартира),
що гуляє, як завжди самотня, в таку слизоту.
Вона схиляється до хлопчика, говорить щось зворушливе,
потім переступає своє відображення у калюжі
і прямує до квартири з холодними батареями,
воду в яких ще не зміг відігріти жоден ЖЕК.

(Мамо, переведи мене через воду,
захисти мене від цього могильного холоду –
він насувається, він огортає мене!
Мамо, що буде зі мною, коли це життя – мине?
Темрява, плюскіт води і підземна ріка,
де вона, мамо, де твоя тепла рука?
Меркне похмуре світло, поволі зникають сліди.
Мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи...)

А тим часом дівчинка
(перший поверх, вікно над дашком підвалу)
дивиться на них крадькома крізь фіранку –
на маленького хлопчика, його маму і бабцю,
на зиму, котра повільно гниє з голови,
дивиться, дивиться – і ніяк не закінчить своє прибирання,
і вода для миття підлоги, забута, стоїть у відрі.

(Мамо, переведи мене через воду...)