четвер, 31 січня 2013 р.

Євгенія Люба. ****

Ось іще одну теку
               в архіви передано, звідки
нам повернуть лиш спогад,
               затертий до дір, ну а ми…
Ми лишились укотре
               простими банальними свідками
нелегкого відходу
               цієї тривкої зими.

Ми лишились для того,
              аби споглядати, як вохра
проявляє світлини
              між бурих підталин. А біль -
біль виводить слова,
               і здивований нами Біограф
перечитує теку
               і вкотре не вірить собі.

середу, 30 січня 2013 р.

Сергій Осока. Водохреща



 Ігореві Римаруку



Яких пісень, якого, Боже, снігу,
якого снігу і далеких верст
несе тобі душа його незмигна,
немов на гору скрижанілий хрест?
Хто нас пізнав? З дороги нас не збочив?
Хто нам знайшов ночівлю і слова?
Цю скіпочку, цю білу нитку ночі,
цю, вихоплену дланню з рукава?..
Бо далі що? – Химери і погоні,
відлиги і надії, і вода…
Надії – марні. У його долонях
тепер найкраще спиться холодам.
Ще тільки Мати біля ополонки
йому востаннє ризи відпере…
І зникне шлях. І кров стечеться тонко.

…І ворон чорний – мов архиєрей.

пʼятницю, 25 січня 2013 р.

Відана Баганецька. я в'яз

Фото: Аріша Жарінова

я в'яз,
я кожен з цих надсадних в'язів,
моїми вітами земля торґає небо -
я кожна із цих віт

масна земля гуде
терпким німотним лоном;
снігами передчасно сталими
напоєне моє
прогоркле кірря

і кожен в'яз жене у густосинь -
набучавілий м'язами,
проявлений у мжі;
моє пагіння срібнобіле
мережить висі;
бентежні конари
нуртують соками
і вир'ями

твої любові
віють вирвами, сльотою -
дозволь мені
до днищ тобі сльозити!

дозволь мені
заламувати медоносні віти
і на найвищих з них
гойдати пташшя
й весни

понеділок, 21 січня 2013 р.

Софія Кримовська. Без назви

І зірвалася пісня із п’яних губ.
І пішла у танок по колу.
- Подиви, а гарцює ця жінка, Люб!
- Подиви, як пашить, Миколо!
А її не спинити. Нехай чуже
і весілля, і радість нині.
- Подивися на неї – стара уже,
а які вихиляси, Ніно!
Що їй докори, люди, коли болять
самотинні роки, як рани?
Їй ще тільки-но… вже буде сорок п’ять.
То батьки не пускали: «Рано»,
то до серця не липли – усе не ті,
то гадалось – зустріне згодом…
Плаче жінка під ранок на самоті,
у смородині за городом…

Євгенія Люба. Атлантида

                          І
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Того дня, коли грізні боги –
чи з великого гніву, чи з веління своїх п’ятирічок –
затопили водою твоє село,
ти встигла відскочити, втекла від великої хвилі,
та вмочила-таки поділ своєї спідниці.
І закапала з неї уже не вода, а червона роса.

Бо не стало більше річки, не стало Осколу,
а постав – Червоний Оскіл.

Та корови не знали про це,
і щовечора знов повертали на берег,
і пси, шукаючи дому, прибігали й нюхали воду,
задивлялись углиб – туди, де батьківською хатою
вже нипав інший господар:
величезний сазан із лискучим боком
підпливав до лави, божниці, столу,
запливав у отвір погаслої печі,
і око його в зеленій річній каламуті
чорне було і страшне.

суботу, 19 січня 2013 р.

Яна Устимко. Коляда













вперше після дитинства                                
сніг розквітав лапато                     
щоб відігріти раєм  
погляди  від  землі                       

час воплотився в дійство                         
місту  хіба ж це свято?                      
місто – голодна зграя
мишачих королів

в пошуках кусня сиру                       
і чергової  бучі                           
рискали в закапелках    
хижі масні слова           

у сніговому вирі
тільки cтарий лускунчик                   
тріснутим  акапелло
тихо колядував            

пʼятницю, 18 січня 2013 р.

Євгенія Люба. Подруга

У моєї подруги на сторінці «ВКонтакте»
Питання: «Чи хотіли б ви знову стати дитиною?»
За місяць їй стукне тридцять,
За тиждень її колишній одружується з іншою.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином –
Вона сама готує шампуні із трав,
Ліпить прикраси із глини,
Читає Бердника і Єфремова,
Вивчає англійську.

У моєї подруги довге руде волосся
І майже дитячий сміх,
Сестра, з якою вона свариться періодично
(Тобто, з періодичністю тричі на день),
І величезний рудий кіт, схожий на єнота.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином,
І дві вищі освіти,
Червоний диплом кращого вишу міста
І залізна хватка юриста.

Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає),
І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули,
Вона знову, маленька, заходить у неї,
І за два кроки звично потрапляє в обрив.

О Боже, це провалля, знову це провалля…
Вона борсається щосили, намагається плисти
На тихе дихання сестри на канапі,
Хапає ротом повітря, та до легень потрапляє
Лише каламутна вода минулого.
І коли здається, що це вже точно кінець,
Раптово надходить ранок.

…Перші промені сонця на стінах, мирне сопіння сестри.
А там – ранковий душ, годівля кота, переповнений транспорт.
Так, – думає вона, визираючи у вікно маршрутки, –
Так, це правда:
Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства,
Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого.
О моє дитинство, моє дитинство!..
Ти мій вир, ти моє провалля
За два кроки від мого життя.

четвер, 17 січня 2013 р.

Євгенія Люба. Балет

Пора вже знімати, мій Боже, кордони і чати.
Як душить за горло, за голос моє безголосся –
Мов шию обвило закручене в жмуток волосся.
Я стану навшпиньки. Я більше не можу мовчати.

Мені під язик Ти нап’яв укорочені віжки,
Що стримують слово, і мову, і голос, і речі.
Та глянь, як сьогодні говорять відкинуті плечі,
Як напнуті м’язи проказують втрачені назви,
І звуки пливуть за польотом китайської ніжки.

Цього Ти хотів? Ти хотів тятиви арбалету?
Щоб руки – мов луки, мов ріки, мов гори, мов Анди!
Щоб ноги, як діти, сповиті у білі пуанти,
Тобі голосили в беззвучному вирі балету?

Я стану навшпиньки, я стану – цього я хотіла.
Я буду щосили мовчати – у вирі, у танці.
Мій Боже, як сильно печуть забинтовані пальці.
І піт, наче кров, проступає на вигинах тіла…

вівторок, 15 січня 2013 р.

Відана Баганецька. хвилями-зорями


Хвилями-зорями в розмаю,
душею-облаком до Прави*

Десь у світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні - 
для тутешнього раю...

---------------
*Права - світ божественної істини (з Велесової книги)

понеділок, 14 січня 2013 р.

Яна Устимко. Різдво. вид із ратуші


                                                                                    
















кину монету з ратуші
може Нептун спіймає
Ринок сьогодні затишний
з рейок зійшли трамваї 

віє із Катедральної
ладаном і ваніллю
ходить зима підвалами                           
з ангелами на тілі

дранкою сни замощує                                                    
гріє борщем безхатьків            
і ялинковим дощиком
шиє на душах латки
                

неділю, 13 січня 2013 р.

Анничка Королишин.Ти приходиш, Апостоле.

                      Ти приходиш,Апостоле.Там,де людина слабка.
                      Де від розпачу й болю не раз опускаються руки.
                      Де руйнується пам"ять.Де простих віддали на муки.
                      Де хвилина непевна,а справа спасіння тяжка.
                      Ти приходиш,Апостоле.Сяйвом святих куполів
                      в переплетеннях часу це Місто з тобою говорить.
                      Знак Хреста освятив колись Київські гори.
                      Ти приходиш.Щоб жоден із нас не здрібнів.

Анничка Королишин.Дорогою йдучи.

                              Над світом,за крайнебом,коли вже й день мине,
                              загомоню до тебе - почуй мене.

                              Крізь ночі,через тугу й життя терпке,сумне
                              покличу раз і вдруге - врятуй мене.

                              Пізнаю в грудях щастя,і хай не промине -
                              єдиний раз - назавжди - люби мене.

                              Світає...Пахне степом...Дорога...Мить...Щемне...
                              У Шопці,у Вертепі - знайди Мене...

суботу, 12 січня 2013 р.

Gradus. Розбір вірша Відани Баганецької "Великий Луг""




Минули нарешті новорічні свята, а значить - настав час для нашої традиційної рубрики. Сьогодні пропонуємо вашій увазі розбір поезії Відани Баганецької "Великий Луг" (http://litera-guru.blogspot.com/2012/11/blog-post_1610.html).
Одразу хочу закликати, безперечно, талановиту і самбутню авторку уважно і неупереджено прочитати усе написане і спробувати подивитися на власний текст очима критиків, а головне - пам"ятати, що мета рубрики - усім миром поміркувати про поетичний текст і поезію загалом, а не особисто "вишпетити" автора :). Отже, поїхали:

пʼятницю, 11 січня 2013 р.

Світлана Ілініч. Втеча




Стихає світ, немов не стало гасу
для сонячної лампи за вікном.
Я не зникаю, просто серце гашу:
нехай не бачать світла білі стражі
і оминуть моє благе житло.

Схолонь і ти, не ятри, схоронися.
Нехай засиплють борошном ліси
і запечатають обмерзлі висі
вітри-ченці, студені чорноризці
з монастирів остиглих полюсів.

Коли зима зречеться нас, мов схизми, -
тоді засну, а ти мені наснись.
Юга затихне й кулака розтисне,
і по воді – загуслій і залізній –
ми добредемо до широт весни.

четвер, 10 січня 2013 р.

ОльгамацО. Мости


я наводжу мости мене вабить ходіння мостами
бо без них мов без рук як не вмієш іти по воді
не тримай мене більше ми вже нероздільними стали
ми потрапили разом самі до своїх володінь

на мостах тренувати ходу то заняття веселе
можна впасти в усмішку ріки без усяких причин
я наводжу мости і щоразу від себе до себе
ну а ти попід ними течи і течи і течи

Увага!!! Підсумки конкурсу


Ось і настав час підвести риску під нашим конкурсом і визначити переможців.
Отже, за результами голосування конкурсні твори розташувалися на фінішній прямій у такому порядку:
Конкурсний №5 – 13 б.; автор - Зоряна Лісевич
Конкурсний  №6 - 10 б. автор -  ОльгамацО     
Конкурсний  №4 – 8 б.; автор -  Ганна Осмоловська
Конкурсний №2 – 4 б.; автор -  Ярослав Петришин
Конкурсний  №3 - 1 б.; автор -  Зоряна Лісевич
Конкурсний №1 – 0 б.; автор -  Любов Лібуркіна 
Конкурсний №7  - 0 б. автор -  Лариса Іллюк
  
Вітаємо переможців конкурсу:

І місце: Зоряна Лісевич "Криниця"

ІІ місце: ОльгамацО "У тому саду"

ІІІ місце: Ганна Осмоловська "Жінка, яку ніхто не питав"

За результатами обговорення у номінації "Рецензент" переможці - Любов Лібуркіна та Лариса Іллюк

Лариса Іллюк. Хай би вже з миром...

У мегабітах захмарного обрію
знов заблудилось натхнення моє,
поночі спати мені не дає,
а завидна у рутинності порпає.
Лінки думок у закладки настягує
різний непотреб зажури й образ
пам’ять сама в той візок упряглась,
не оминає минуле увагою.
Нащо воно, за якою потребою?
Хай би вже з миром собі спочива…
Та мимовільно плете у слова,
прикрістю й болем гірким геть не гребує.

середу, 9 січня 2013 р.

Олександр Пушко. * * *

                «Вже дожились – забули колір неба…»
                                                  Ліна Костенко


поглянути в небо напевно і ніколи й нікому
та буде причастя тоді як закінчиться меса
читаються ночі як дії великої п’єси
чорним на білому

зникають крапки стираються зайві коми
і з аркушів білих – лиш паперові ребра
вдивляючись в зорі не бачити зовсім неба –
ніколи й нікому

Елен Тен. Шанс

Все. Перший крок зроблено. А далі вже не так страшно. Прожектори безжально світять в обличчя, музика знущається над моїми барабанними перетинками, мені здається, що зараз я забуду послідовність рухів чи мене засвищуть глядачі. Або я спіткнуся і впаду на свою партнерку (що, якщо чесно, було б непогано. Вона молода і апетитна). 
Ризикуючи отримати довічне звання «танцюючого професора», я плавно рухаюся вперед. Ритм музики прискорюється і мої рухи відповідно. Господи, не дозволь мені зганьбитися», - шепочу я, виконуючи чергове па. Я більше не дивлюся в залу. І ховаюся від націлених на мене поглядів за безтурботною посмішкою.
«Що ж, непогано», - думаю я після наступного стрімкого повороту. І справді непогано, враховуючи той факт, що мені сорок п’ять років, двадцять два з яких я пропрацював професором університету, в стінах якого проходить  мій «танцювальний дебют».
Сьогодні випускний вечір, і я, професор кафедри літератури, танцюю на сцені запальну самбу. Раніше я ніколи не танцював і, сподіваюся, нічого схожого мені більше не доведеться робити. На мені яскравий облягаючий костюм. Навряд чи це стиль суворого викладача, грози студентів-ледарів. Все, що відбувається навколо, здається мені дурнуватим кошмаром. Я б ніколи не постав у такому вигляді перед своїми колегами і студентами. Ніколи, якби п’ять років тому не програв парі…
Це був один з небагатьох випадків, коли інтуїція мене підвела. Так, я був неправий. Я це визнаю. А трапилось ось що.
Мені завжди подобалися вперті студенти. «Вперті» в хорошому сенсі цього слова. А от абітурієнта на ім'я Іван Пелешок я до них не відносив. Хлопець ніби то непогано розбирався в історії і теорії літератури, а от його екзаменаційний твір нічим особливим не виділявся. Грамотно, рівно і сіро. В ньому не було іскри і він запросто загубився б у потоці таких же сірих абітурієнтських робіт, таврованих безкомпромісним «незадовільно».
Автори таких робіт, зазвичай, більше не повертаються у ці непривітні для них стіни. А Пелешок повертався. Уже втретє. Я бачив, що він старається і працює над собою. От тільки його екзаменаційна роботи виходили все такими ж «сіренькими» і блідими, як і сам абітурієнт, в очах якого світилося  все менше надії.
Я ладен був знову сказати йому «ні», от тільки мої колеги по екзаменаційні комісії цього разу засумнівались. Якщо чесно, ми вже давно так не сперечалися через студентів. Я був непохитний: сипав аргументами і тиснув прикладами. Не пройшли перспективніші. Чому ми повинні робити йому поблажку лише через те, що він приходить до нас втретє?
- У нього бідний вокабуляр і вміння будувати речення на рівні учня шостого класу. Людина просто витрачає час на те, до чого не здібна! - кричав я. – Ну не вийде з нього успішний письменник. 
Моїй впертості позаздрив би будь-який пересічний віслюк. Але тоді колеги перемогли. Як виявилось пізніше, на щастя.
Не думаю, що інші так сильно в нього вірила. Здається, їм просто було цікаво, що з цього вийде.
- Дива іноді трапляються, - зауважив хтось із професорів.
«Тільки не цього разу!» - хотілося крикнути мені, але я сказав зовсім інше:
- Чудово. Але якщо Пелешок стане найкращим студентом факультету, то я станцюю перед усіма вами самбу!
Ну хто мене тоді тягнув за язика? Певно, надмірна самовпевненість, підсилена «безцінним» досвідом.
Спершу все було так, як я і думав. Пелешок відставав від своїх одногрупників, і відставав сильно. Я радів своїй правоті і через це не помічав, що відстань між ними все ж скорочується. Хоча і не швидко, але впевнено.
Коли прогрес став очевидним навіть мені, я все ще думав, що він не досягне неможливо. «Ці успіхи –  межа, далі якої Іван не піде», - переконував я себе, радячи студенту займатися вдвічі більше за інших. І він займався.  Навіть втричі і вчетверо, поступово перетворюючись на справжнього професіонала.
На випускному іспиті я вже з радістю поставив у заліковій  Пелешка «відмінно». Поруч з іншими найвищими балами. А повернувши йому заліковку, пішов до викладацької і оголосив:
- Професор Швець перш за все людина слова. Я готовий підтвердити, що розумію у цьому житті далеко не все. На випускному чекайте самбу у моєму виконанні.
Танець підходить до завершення, а я все ще боюся спіткнутися. Що ж, я вчив самбу тільки п’ять днів, а Пелешку довелося доводити свою дієздатність довгих п’ять років.
Лунають останні акорди, музика плавно переходить у тремтячу тишу, а мої ноги, поставивши під сумнів авторитет голови, прагнуть і далі рухатись, прагнуть драйву.
Далі були неймовірні по своїй гучності оплески. «Ох, якби ж мені так аплодували хоча б після одного з моїх виступів на наукових конференціях», - зітхнув я, радіючи, бо ці оплески були не тільки для мене, але й для всіх людей, які мають сміливість визнати, що в чомусь помилилися.
«Нарешті ця ганьба скінчилася», - покидаючи сцену, я жадібно ковтав повітря, при цьому обережно оглядаючись по сторонах. Чи не кепкують бува з професора Швеця?
Нічого підозрілого я не помітив, тільки це не заспокоювало. Тиснучи усі протягнуті до мене руки і вислуховуючи захопливі вітання, я навіть не завжди розрізняв обличчя тих, з ким говорю. Моя голова зараз була зайнята  іншим. Як швидше дістатися свого кабінету і змінити цей «стиль» на більш звичний і зручніший.
- Професор, ви були просто неперевершені, - сказав власник чергової протягнутої мені руки. Цього разу я підняв голову, бо знав, з ким розмовляю.
- Дякую, Іване.
- Це вам, - Пелешок простягнув мені товсту новеньку книжку.
Я пробігся очима по назві. «Іван Пелешок «До неї»».
- Уже вийшла?
- Вийшла, - усміхнувся він. – Як і обіцяли, до випуску.
Я пригадав свою першу книжку. Вона була не в такій гарній твердій обкладинці. І вийшла не таким великим тиражем. Але яке це щастя, бачити плід своєї праці, увіковічений на папері. Це ніби друге народження -  незабутнє відчуття, яке може зрозуміти тільки автор опублікованої книги.
- Вітаю! І з червоним дипломом, і з дебютної книжкою.
- Дякую.
Я відкрив титульну сторінку його роману. Рукою автора там було написано: «Дорогому Семену Петровичу! Дякую за шанс».
- Іване! – покликав я хлопця, який встиг відійти лише на кілька кроків. Дочекавшись, доки він повернеться до мене обличчям, я сказав те, що, певно, далося мені набагато важче, ніж цей тріумфальний виступ: - Я радий, що помилився.

вівторок, 1 січня 2013 р.

Увага! Умови оцінювання та обговорення!


Отже, настав довгожданний момент - обговорення та оцінювання поданих на конкурс творів. Нагадуємо основні правила:

Обговорення
1.Обговорення творів відбувається у відкритому режимі, проте допустиме й анонімне коментування, якщо в рецензента є вагомі причини залишатися невпізнаним.
2. Активно коментуємо виставлені для оцінювання твори, обговорюємо їхні чесноти та недоліки.
3. Під час обговорення заборонено:
- висловлювати припущення та міркування щодо особи автора;
- давати оцінку особі автора або його творчим можливостям;
- оцінювати твір у балах або прямо висловлюватися щодо шансів твору на перемогу.
Такі коментарі та рецензії Адміністрація видалятиме без попередження.
4. При обговоренні заохочуємо:
- аргументовану та конструктивну критику;
- об"єктивність
- неупередженість
- вміння вести полеміку і захищати свою позицію цивілізованими методами.
5. Ми не можемо заборонити автору брати участь в обговоренні його твору, але Адміністрація та модератор конкурсу наполегливо радять авторам утриматися од відповіді на коментарі, або, якщо терпіти несила, відповідати в анонімному режимі. У випадку порушення автором умов анонімності твір знімається з конкурсу.


Голосування 
1. Голосувати за подані на конкурс твори можуть тільки зареєстровані учасники. Немає жодних перешкод для незареєстрованих протягом 10 хвилин стати зареєстрованими. :)
2. Голосуємо тільки за основні твори конкурсної програми. Твори поза конкурсом обговорюють, але не оцінюють.
3. Автори конкурсних робіт не мають права голосувати за свій твір, проте можуть оцінювати твори своїх колег.
4. Отже, обираємо з семи тільки три найкращих твори і оцінюємо їх у 3-бальній системі:
3 бали  - найкращий твір
2 бали - друге місце
1 бал - третє місце.
5. Файл з оцінками надсилаємо на адресу: virshi@meta.ua до 23.59 9 січня 2013 р. У листі вказуємо ім"я або нік учасника голосування, з тим щоб організатори могли дотриматися вищезазначених умов голосування.


І найголовніше:
Найактивніший учасник обговорення буде нагороджений нашою вдячністю та цінним подарунком!

Позаконкурсний. Чи


чи зможеш освятити самоту
з невидимої копанки у серці
і виловити віру навіть ту
в якої крила до лопаток стерлись

чи ризикнеш черпнути сподівань –
від них лишились карликові зорі
під куполом душі куди не глянь
півтіні їхніх вигаслих повторень

чи зважишся любов перенести
з імли і укорінити на тверді
читати їй свої старі листи
до дір у пеклі сумнівів потерті

Позаконкурсний. **

спліталися хмари безлисті у яблучний хмиз
а яблука пити хотіли а яблука спали
мінились омріяні снива розлитим граалем
манила таємним світінням вода-в-ідеалі
і яблуні кидали жереб – із раю униз

по нитці по линві до гілля волога повзла
тремтіли червоні вітрила в тісних абажурах
та хтось ритуальну піалу ревниво пожбурив
опали від холоду дня оксамитові шкури
і з яблунь лишилася тільки прозора зола



Конкурсний №7. Сон Адама


















Я й не думав іти проти Божої волі,
і спокуса жіноча — нема в тім вини.
Сон наснився мені в цім-от райськім роздоллі…
Якось йдемо із Богом, говоримо з ним.

«Ось Пізнання Плоди, — і на Дерево каже, —
ти не їж їх, Адаме, вони-бо гіркі.
Хоч кортить тобі знати, де добре, де — враже,
ти й не здумай те брати, бодай, до руки!»

«Добре, Отче,» — відказую. Він відхиляє
при корінні у Дерева трави густі:
причаїлась, не вгледиш, криничка малая,
повна водами істини і чистоти.

«Пий джерельну вологу небесної правди,
стережи від замулу і від пирію,
поки Я заклопотаний безліччю справ — ти
почувайся господарем тут, у Раю».


Та й пішов. Я навколішки став до криниці,
чисту істину пив і з незвички сп’янів,
ні спокуси не знав я, ні намірів ницих
я не мав. А уздрів найдивніший зі снів.

Ніби райські дерева, усі до одного,
небеса заховали за плетивом крон.
Нездоланний паркан… Догукатись до Бога
неможливо. І злом стало вічне добро.

Всі плоди — як один. Стовбури, а чи листя, —
мов однаковим штибом хтось те сотворив.
Як тоді зрозуміти, чи можна це їсти?
Де знайти джерело, між корінням котрим?

Чую, сумнів у серці зміїно шепоче:
«От би вчасно, Адаме, ти Плід скуштував,
знав би зараз напевне, де води пророчі».
Та й прогнали видиво таємні слова.

І зірвав я той Плід, заборонений Богом,
Їв, а Єва й собі скуштувала його.
Втратив Рай я, проте добре знаю дорогу
до джерел чистих істин й коріння свого.

Конкурсний №6. у тому саду
















у тому саду що не сад ми збирали не яблука
в свої безконечно місткі ще не сплетені кошики
і щось промовляло до нас і корились ми закликам
на голос ішли і вели перемовини пошепки

у тому саду що не сад не дерева трусили ми
вони усміхались до нас і махали нам вітками
і падали їхні плоди і ставали безсилими
і ніби питали куди несемо їх і звідки ми

у тому саду що не сад у собі заблукали ми
розсипали весь урожай і застигли у маренні
нам інші світи підморгнули очима лукавими
і довго ми йшли і не йшли в невідомому напрямі

у тому саду що не сад ми криницю побачили
набрали води у відро і у небо відправили
напевно це гра що не гра тож були ми обачними
втекли щоб уже й не дізнатись які у ній правила


Конкурсний №5. криниця



















під нижнім небом попід самою його корою
десь біля пекла відкрили віко живій воді  
ніхто не бачив але казали: було їх троє
якісь чужинці – ні то вигнанці ні то герої
які шукали чи то вертали у рідний дім  

а ще казали: вони зронили насіння з раю
на дно криниці у невимовно тонкій ясі  
за ними ловчі післали слідом хортячу зграю
коли дізнались що те насіння сліпі збирають 
і прозрівають щоб зняти камінь із терезів  

біжать хортове чекають ловчі на вірну здобич  
міняють догми земного часу формат послань  
криничну воду беруть на небо не задля проби  
а з інтересу: а що там люди зі світом роблять  
попід одвічним сплетінням сенсів добра і зла

Конкурсний №4. жінка, яку ніхто не питав


















жінка, яку ніхто не питав, чи хоче в сини Бога
жінка, яку взагалі ніхто ні про що не питав, -
відпускає відро в докриничну тяжку дорогу,
і чекає назад,
як від безвісти зниклого
чекають хоча б листа

і ніби їй тут не нудно (онде летить янгол)
просто дві тисячі років не куштувала води
на неї вдягнено німби
їй присвячено ямби
яка б вона була рада хоч на хвилину туди,

де яблуневі дерева, щедро з відра политі
плодять червоні яблука, великі, солодкі, голі
і ніби їй тут нічого – тільки до сина молитва
якої ніхто не почує,
щодня застрягає у горлі.

Конкурсний №3. срібна вода


















не порозхлюпуй чистоти тонкого місячного плеса
заколиши у дзеркалах його неторканість холодну
коли носитимеш до схід його невищерблену воду
коли вслухатимешся як хитка луна по линві ходить
не дихай словом занімій мов потайний народ небесний

отой невидимий народ з долоні дику ніч годує
як ніч майне на водостій омити сріблом чорні крила
і ангел тихо поведе за нею тінь шестивітрилу
то шепіт сьомого з небес зів’ється зміями щосили
і переливами скипить олжа зготованої збруї

та норовисту дику ніч тайноголоссям не скорити
ні до одної з вад людських вона ніколи не пристане
і сіті виткані зі сну порве зітне совиним криком
а потім кане в дзеркала блідими нетлями укриті
і покладе на слід її небесний люд зорю останню.  

Конкурсний №2. Акварель


















Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.

Їх пил гірчить зачахлим полином,
а він - печалі і утрати вісник.
Мій слід під ним - застиглий полінoм
моїх імен, тепер уже недійсних...

А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
енергія джерел
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду...

Конкурсний №1. ***

















Коли ти опускаєш у криницю цеберко,
ніколи не можна бути впевненим
у шляху, яким воно йде туди і звідти,
по яких світах проходить,
який портал відкриває
ця дивна пульсуюча темрява колодязя,
через які сади Аіда,
немов через найпотужніший фільтр,
тече та вода,
що невдовзі подарує тобі свою джерельну силу.
сумніваєшся?
але ж найкоротша дорога –по прямій.