Конкурсний №7. Сон Адама

Я й не думав іти проти Божої волі,
і спокуса жіноча — нема в тім вини.
Сон наснився мені в цім-от райськім роздоллі…
Якось йдемо із Богом, говоримо з ним.

«Ось Пізнання Плоди, — і на Дерево каже, —
ти не їж їх, Адаме, вони-бо гіркі.
Хоч кортить тобі знати, де добре, де — враже,
ти й не здумай те брати, бодай, до руки!»

«Добре, Отче,» — відказую. Він відхиляє
при корінні у Дерева трави густі:
причаїлась, не вгледиш, криничка малая,
повна водами істини і чистоти.

«Пий джерельну вологу небесної правди,
стережи від замулу і від пирію,
поки Я заклопотаний безліччю справ — ти
почувайся господарем тут, у Раю».


Та й пішов. Я навколішки став до криниці,
чисту істину пив і з незвички сп’янів,
ні спокуси не знав я, ні намірів ницих
я не мав. А уздрів найдивніший зі снів.

Ніби райські дерева, усі до одного,
небеса заховали за плетивом крон.
Нездоланний паркан… Догукатись до Бога
неможливо. І злом стало вічне добро.

Всі плоди — як один. Стовбури, а чи листя, —
мов однаковим штибом хтось те сотворив.
Як тоді зрозуміти, чи можна це їсти?
Де знайти джерело, між корінням котрим?

Чую, сумнів у серці зміїно шепоче:
«От би вчасно, Адаме, ти Плід скуштував,
знав би зараз напевне, де води пророчі».
Та й прогнали видиво таємні слова.

І зірвав я той Плід, заборонений Богом,
Їв, а Єва й собі скуштувала його.
Втратив Рай я, проте добре знаю дорогу
до джерел чистих істин й коріння свого.