Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.
Їх пил гірчить зачахлим полином,
а він - печалі і утрати вісник.
Мій слід під ним - застиглий полінoм
моїх імен, тепер уже недійсних...
А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
енергія джерел
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду...
трансцендентний і водночас прозорий текст.
ВідповістиВидалитивикликає сумніви хіба от можливість стежин міліти, проте якщо вже струмлять, то, певно, міліють))) але щось мене не переконали)
"їх пил" - було б гарно, якби той пил не був "їхній".
Глибокі, багатошарові образи, що роблять тло живим і рухомим, немов кринична вода, гладь якої віддзеркалює уже давно забуті зорі минулого. Відчувається настрій, туга за тим недійсним, що запилено загубилося на стежках часу, та водночас - трепетність, непевність м'якої акварельної миті відображення у воді.
ВідповістиВидалитидуже настроєво, цікаві образи.
ВідповістиВидалитигарно!