Татчин. Дамокл.

догори ногами тече ріка,

повен хмар і неба її рукав.

я від себе стільки разів тікав,

та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.

над твоїм будиночком зріс димок.

ти в самому центрі моїх думок,

і у них ми разом.

не такого жеребу я просив –

у пітьмі свідомості голоси.

сохрани, мій Господи, і спаси

тільки всіх хороших!

оселилась музика в голові.

твій собака дивиться сам не свій:

на блакитне марево – на сувій.

не за себе прошу.

ця дурна мелодія – як жива.

і від цього обертом голова.

емігрують дотики і слова

у глибинах мозку.

звідусіль – у вінницю: наче я

персоналізована течія,

що багато місяців нічия.

це доволі тоскно.

дим розтанув якорем у ріці.

перегук з рукописом у руці:

хмари – наче зібгані папірці

у Південнім Бузі.

місто відбивається в небесах.

прямокутні камені – як сльоза.

я наївно вірую в словеса:

переросток-лузер.

прагну усвідомлення повноти,

до якого порізно не дійти.

в синє небо вправлений лейтмотив -

фестивальний острів.

все давно написано на лиці.

закипають шкірою пухирці.

якір-меч хитається у ріці –

обоюдогострий.