Олеся Гулько-Козій. Різдвяна Вишня (закінчення)

Отож під цюкання сокири, я цілую вуста, зрідка відриваючись від них, щоб помилуватися у світлі нічника бездоганним тілом Вишні. Раптом вчувається мені не дуже приємний запах – досі губки духмяніли квітами, а тепер…Під долонями відчуваю, як морщиться її шкіра й бачу повільне перетворення вродливого обличчя молодої панянки на сухокосту фізіономію столітньої бабусі – відсахуюсь миттєво. Ще й голосно кричу, забувши, що у минулому військовий. У цю хвилю страх міцно вхопив мене за горлянку – обвиваючи моє тіло руками, Вишня намагається робити те, що робила вчора. Відштовхую її, хапаю штани й намагаюся ускочити в них – химера тягне їх до себе, вочевидь, прагнучи продовження любощів. Кинувшись до дверей, роблю спробу втекти без штанів – перегороджує дорогу, протягує до мене кощаві руки. Огида і страх спалахують потужною хвилею, яка кидає мене до вікна. Не можу його відчинити. Трощу шибки кулаками й оглядаюся – Вишня уже близько. Кидаюся у вікно, відчувши, як почвара ухопила за ногу, кричу:

   - Василю, допоможи!

Прийшов до тями на підлозі. Василь намагався влити у мою горлянку самогону. Я ледь не захлинувся, але прокашлявшись, хапаю гранчак забинтованими руками й безбожно хлебчу прозору рідину, не зводячи очей з Василя, читаю на його обличчі німе запитання.

 - Шо сталося? – нарешті поцікавився він.

 - Ти її бачив? – запитую.

 - Ні. Коли прибіг, її уже не було.

 - Пощастило тобі. Щойно ти почав рубати дерево, як Вишня перетворилася на кістляву примару. Гасала за мною по кімнаті, - протягнув Василеві порожню склянку.

  - Та ну…, - тільки й може сказати він.

У його руках виростає пляшка. Наповнюючи гранчак він дарма намагається стримати тремтіння – горлечко пляшки розмірено стукотить по краю склянки. Впоравшись із цим завданням, зараз же випиває еліксир мужності й запитує:

 - То ти уже не хочеш тего…, бути з Вишнею?

 - Нехай із нею дідько водиться. Тепер не знаю, як позбутися. Раптом щоночі приходити буде.

 - Будинок доведеться продати, - виніс вирок й кинув мені штани на підлогу, - одягнися, бо з вікна дме. Простудиш, те чим Вишню любив.

 - Будинок не продам. Я про нього все життя мріяв.

 - Тоді дерево треба зрубати вдень.

 - Допоможе? – запитую.

 - Не певен, але спробувати варт. Вдень вона точно не прийде. А для певності покличемо попа, хай освятить обійстя й пеньок, що від зрубаної вишні залишиться.

  - Погодиться?

  - Аякже! - Повідомляє Василь, - одягайся. Переночуєш у мене. Боюся тебе тут залишати.

Рано-вранці, забивши розбите вікно целофаном, ми з Василем вирушаємо у сусіднє село. У хуторі попа не було. Ця пригода починає мені набридати, бо перетворився у справжнього селюка і допоміг мені у цьому Василь, позичивши валянки і куфайку й пригощаючи міцним самогоном, що був, якщо вірити словам сусіда, ліками від усіх хвороб.

Глибочезні сніги миттю поглинають наші ноги аж до колін – сперечаємось з ними, борсаючись далі; тріскучий мороз хапає за шоки й сині чи то від холоду, чи то від випитих вчора ліків, носи. Густі кущі хльостають по обличчю, коли заходимо у лісопосадку, проте пересуватися стає легше, бо сніг тут не такий глибокий і не так сильно дошкуляє вітер, що наче саженний крутить невагомими сніжинками. Розгулялася справжня хурделиця, зовсім іншою вона була, аніж у місті. Коли, здійнявши комір, виносишся з під’їзду й біжиш до автівки, яка стоїть за кілька метрів, ніколи роздивлятися її красу. Не знаю чим скінчиться ця пригода, проте певен - забути її не зможу довіку.

Кремезний чолов’яга у валянках й у бушлаті вийшов з будинку, рушив нам назустріч, прикрикнувши на пса, що зайшовся гавкотом, потис руку Василеві, а потім і мені.

  - Справа у нас дуже делікатна, - розпочав Василь, - Вишня за своє знову взялася. Щоб покласти край її походенькам вирішили дерево вночі зрубати. Вона розлютилася, ледь чоловіка не покалічила, - Василь махнув у мій бік головою.

  - Так, - підтвердив я, простягши вперед забинтовані руки.

  Зморщивши носа, піп відвернув обличчя у бік. Ми ж постуляли роти й винувато перезирнулися. Перехопивши наші погляди він сказав:

 - Безбожники. Ранок на дворі. Ще худоба води не пила, а ви уже нахлебталися.

  Мені по справжньому стало соромно. На кого перетворився? Кілька днів не голений, я схожий був на дідька, а не на офіцера запасу. Опустивши голову, промовчав.

 - Зобижаєте, батюшко, - промовив Василь, - сьогодні й краплини у роті не було. Це, так би мовити, вчорашнє.

  - Антихристи, - буркнув батюшка й відступив крок назад.

  - Допоможете? – обережно, щоб не дихати на попа, запитав я.

  - Допоможу. Куди від вас дітися. Заждіть. Я  рясу одягну й церковне приладдя візьму. А ти, Василю, запряжи Рамону – на санях поїдемо.

Рамона – розкішна кобила білого кольору одразу сподобалася мені. Василь вправно впріг її у сані, що стояли біля сіновалу. Незабаром вийшов батюшка, одягнений у дублянку, з-під якої виглядала ряса.

Дорогою Василь гомонить з священнослужителем, а я сиджу мовчки, згадуючи свою колишню. Після пережитого не такою уже мегерою вона мені здається, як раніше. Сіроока з пасмами світлого волосся, вона одразу привернула мою увагу, коли вперше побачив її у нашій частині. Незаміжня медсестра одразу зчинила трусанину у нашому чоловічому колективі. Тоді я був лейтенантом – старші за званням виборювали її прихильність. Молодий і впертий, не поступався їм дорогою. І вона обрала мене. Куди поділася та впертість, коли так легко дозволив зійти нанівець своєму шлюбові?

Поки ми з Василем рубаємо ненависне дерево, батюшка з кадилом ходить навколо хати й монотонно виспівує, виганяючи нечисту силу з двору.

Ще з ночі будинок стоїть незамкнений. Усі втрьох заходимо у веранду. Скриплять старі дошки, але нас це не лякає – з нами ж піп.

   - Почнемо з тієї кімнати, де ви з Вишнею гріх чинили.

Я рішуче йду уперед, бо вже не можу дочекатися коли скінчиться ця історія. Розчинивши двері, застигаю на порозі. Загорнувшись у плед лежить на моєму ліжку сухокоста постать.

  - Вишня, - шепоче батюшка й хреститься.

Відчуваю на своєму плечі голову Василя, котрий ховається за моєю спиною. Оглядаюся – батюшка розвертається й намагається втекти. Наче по команді, ми з сусідом хапаємо його й штовхаємо на середину кімнати. Струсивши кадилом, він голосно заводить молитву – жінка починає рухатися. Відриває голову від подушки й дивиться на попа, котрий починає періщити її кадилом. Вона люто верещить, батюшка робить те саме. Оторопіло дивлюся на те що відбувається, не відчуваючи у собі сил втрутитися. А зробити це мушу, бо переді мною не Вишня, а моя колишня – Світлана. Нарешті кидаюся у вир подій. Намагаючись відтіснити батюшку від Світлани, отримую одночасно кадилом по голові й ляпаси по обличчю – це вже від колишньої.

  - Марко дзвонив, - волає вона, - сказав, що ти збожеволієш тут без мене. Адресу дав.

Це вперше я радий чути її крик, бо усвідомлюю, що кращої дружини, аніж моя колишня, годі й шукати. Стискаю її у обіймах й кажу:

  - Познайомтеся. Моя дружина – Світлана.