вітер, сліпий і солоний,
птаство скликає безсонне
в тиху мечеть із лози.
Знає вербова мечеть
ціну і співам, і схлипам.
Пасмо столітньої липи
аж понад гіллям тече,
аж над галуззям бринить
голосом пізнього зілля,
пахне, мов хустка недільна,
сходить морозом чи цвіллю –
не розбереш з далини…
А межи пізніх ожин,
сам, наче птаство, безсонний,
вітер сидить на ослоні,
вітер, сліпий і солоний,
вітер – старий муедзин.
цікава така "стрічка Мебіуса" між початком і закінченням.
ВідповістиВидалитиа й справді. хз тільки, "+" це чи "-", але мені так з самого початку бачилося. :)
Видалитиотлічний вірш.
ВідповістиВидалитиокрім тихої мечеті /в сенсі - тиха не подобається/
дяка. я розумію, про що Ви. :) (принаймні, здається, що розумію ;). Але мені все ж хотілося протиставити гучне і галасливе птаство тихій та спокійній мечеті, створити отаких два взаємнопротилежних начала у вірші.
Видалития розумію, про що Ви.
Видалити(принаймні, здається, що розумію ;)
чесно.
;)
ВидалитиНе хочеться говорити, тільки вслухатися у голос пізнього зілля.
ВідповістиВидалитидяка )))
ВидалитиДивно так - вірш наче про щось далеке - мечеть, а такий він глибинно наш, рідний, задумливий, теплий :))
ВідповістиВидалитидякую, Олю :)
Видалитизавис на звукописі.. моя слабкість
ВідповістиВидалитиооооо, дааа, дяка...
Видалити