Ніка Новікова. Балада про дві пір'їни

Хто він? Тінь його ранить, неволить. О, хто він, скажи?
Натирають кайдани зап'ястя. Я вистою, тільки
чоловіку, що славний, як присмерк, і люто чужий,
передай у тумани заплетене пасмо нубійки.

Там пісок. Він роз'ятрить непещену шкіру його.
Там пустельні вітри, що полонять нелюблену душу.
Я царівна води, що для нього зійшла у вогонь,
у неволю оцю, у прикраси з потрощених мушель,
у закови важкі. Він у серпні наснився мені.
Те пророче жахіття відтоді приходить щоночі:
стільки жару довіку не випити жінці одній!
Сон – пророчий для мене.
Для нього – нубійка пророча.

Як верба недозріла: тонка, а коріння міцне,
я вростаю в пісок під його навісними ногами.
Та, що роду зреклася, безкарно йому не мине!
Суховіями, тугою, спрагою і ланцюгами
нас поєднано з ним. Передай простирадло моє
із краплиною крові та пір'ям орлиці і крука.

Він здається, сестрице, за тінню мене пізнає!
Він віддасть мені душу до того як серце і руку!

Хто ти? Тінь твоя ранить, неволить. О, хто ти, скажи?
Я із Нілу вода, я прийму тебе жовто і стійко,
чоловіче мій славний, чужий, ніби кров на ножі.
Ніби кров на весільній
смарагдовій сукні
нубійки.