Орко Ярош. Втеча

Він запалив сірника і, доки той гаснув, роздивився будинок. Східці, запах цвілі, перекинутий комод, стілець посеред кімнати. Ніби втікали, подумалося йому. Він знав, як це – тікати.
 Старі жовклі газети шелестіли від вітру.
 Він сів і прихилився до стіни. Дихав уже спокійніше.
 Пекло у лівому боці – біль то вщухав, то знову розгорався.
 «Може, на цей раз обійдеться», - думав він, п’ючи цю затишну пітьму. Але знав напевно: ні.
 Він заплющив очі. За вікном колихалися дерева. Шум вулиць долинав, ніби крізь сон.
 Унизу голосно стукнули дверцята. І вдруге, і ще, і ще.
 Він прислухався.
 Східцями підіймалися.
 Тіло вкрилося сиротами, але він умить спинив той зрадливий дріж.
 Підіймалися мовчки, впевнено – ніби цей дім їм був давно знайомим.
 Двері відчинилися – і він знову побачив їх.
 Скупе світло ліхтарів кинуло величезні тіні, змішало їх, і здалося, що людей в кімнаті ще більше.
 Зняли верхній одяг.
 Сіли за стіл – як він не помітив його відразу? – довгий, зі спущеним обрусом. Хтось дістав з буфету склянки, хтось – хліб, рибу і виноград.
 Він сидів поміж ними.
 Зігнутий у плечах чоловік накинув одежину і – він йому знову кивнув – тихо причинив двері.
 Лише тепер він відчув смак вина, черствого хліба, а риба видалася йому такою смачною, як ніколи й ніде.
 Тепер уже не потрібно тікати, думалося йому, і він кидав до рота виноград. Зернятка хрускотіли на зубах.
 Вітер, залітаючи у відчинене вікно, шурхотів газетами.
 «Зараз, ще трохи», - подумав він, гладячи по голові жінку. Відчував тепло тіла, притиснутого до його колін.
 Він підвівся, і коли у двері увірвалася сторожа, вийшов назустріч. Кімнату залило сяйво.