пʼятниця, 23 листопада 2012 р.

Орко Ярош. Втеча



Він запалив сірника і, доки той гаснув, роздивився будинок. Східці, запах цвілі, перекинутий комод, стілець посеред кімнати. Ніби втікали, подумалося йому. Він знав, як це – тікати.
 Старі жовклі газети шелестіли від вітру.
 Він сів і прихилився до стіни. Дихав уже спокійніше.
 Пекло у лівому боці – біль то вщухав, то знову розгорався.
 «Може, на цей раз обійдеться», - думав він, п’ючи цю затишну пітьму. Але знав напевно: ні.
 Він заплющив очі. За вікном колихалися дерева. Шум вулиць долинав, ніби крізь сон.
 Унизу голосно стукнули дверцята. І вдруге, і ще, і ще.
 Він прислухався.
 Східцями підіймалися.
 Тіло вкрилося сиротами, але він умить спинив той зрадливий дріж.
 Підіймалися мовчки, впевнено – ніби цей дім їм був давно знайомим.
 Двері відчинилися – і він знову побачив їх.
 Скупе світло ліхтарів кинуло величезні тіні, змішало їх, і здалося, що людей в кімнаті ще більше.
 Зняли верхній одяг.
 Сіли за стіл – як він не помітив його відразу? – довгий, зі спущеним обрусом. Хтось дістав з буфету склянки, хтось – хліб, рибу і виноград.
 Він сидів поміж ними.
 Зігнутий у плечах чоловік накинув одежину і – він йому знову кивнув – тихо причинив двері.
 Лише тепер він відчув смак вина, черствого хліба, а риба видалася йому такою смачною, як ніколи й ніде.
 Тепер уже не потрібно тікати, думалося йому, і він кидав до рота виноград. Зернятка хрускотіли на зубах.
 Вітер, залітаючи у відчинене вікно, шурхотів газетами.
 «Зараз, ще трохи», - подумав він, гладячи по голові жінку. Відчував тепло тіла, притиснутого до його колін.
 Він підвівся, і коли у двері увірвалася сторожа, вийшов назустріч. Кімнату залило сяйво.

2 коментарі:

  1. Цікава інтерпретація старого, як світ, сюжету. Думала, уже по-новому й не скажеш. А таки, скажеш, виявляється. :)

    ВідповістиВидалити