Зависаєш, як павучок на павутинці, між небом і землею.
Вітер грається тобою безтямно.
Сонце визолочує павутинку.
Тримаєшся її.
Не знаєш, коли, де і через що обірветься.
Назбируєш світла.
Знаєш, що має прийти час заховатися в затишне кубельце.
Поринути в рятівний сон - до весни.
Але то - потім.
Зараз - гойдаєшся між небом і землею.
Тоненька струна твоєї душі бринить незмовкаючим життям...
Вітер грається тобою безтямно.
Сонце визолочує павутинку.
Тримаєшся її.
Не знаєш, коли, де і через що обірветься.
Назбируєш світла.
Знаєш, що має прийти час заховатися в затишне кубельце.
Поринути в рятівний сон - до весни.
Але то - потім.
Зараз - гойдаєшся між небом і землею.
Тоненька струна твоєї душі бринить незмовкаючим життям...
точно, образок. навіть дмухнути на нього страшно )
ВідповістиВидалити:)
ВидалитиТеплим подихом - можна :)
тонко.
ВідповістиВидалититобто витончено.
Видалити:)
ВидалитиДякую,Наталю!
Світ звучить..
..відчуваюся якось так чи подібно.. гарнй вірш...:)
ВідповістиВидалити:)
ВидалитиДякую!
Аннічко, притаманно-трепетне і дуже окреме, як і більшість тих поезій, що мені пощастило почитати у Вас
ВідповістиВидалити