Сергій Осока. Донателла Версаче

мадам Донателла вночі приміряє сукні

шовковим чорнилом двоїться вона

проти вікон

усі наречені світу ламають руки

усі наречені світу тамують крики

коли вона легко і довго проходить на кухню

суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка

і стелиться в ноги боа

і старий папуга

кричить з вішака

благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна

проходить на кухню затято тамує стогін

сто сот юнаків у слідах її месу служать

сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг

вона тільки сяє й покусує білі пасма

у цім передранішнім шовку така натхненна

старий Метерлінк із тіні дивиться ласо

як личить їй синє

як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка

а там унизу чи то дух від її постелі

чи клен чи юнак

летаргійний крихкий охриплий

кричить я люблю вас

люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку

вона наче свіжий інжир у всевишній долоні

і плаче юнак

і тихо іде повз вікна

і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок

мадам знесилено чайник ранковий ставить

їй добре відомо що цей як і кожний ранок

почнеться її неоновими вустами

2012.