Кока Черкаський. [холоднішало]

Вечір розфарбував небо у містичні рожеві кольори,  котрих  насправді не буває. Білою голкою кудись із заходу на схід поспішав реактивний авіалайнер, розперезуючи стратосферу  навпіл.Над пустирем з поодинокими  кволими деревцями тужливо кружляло, покаркуючи, вороння, провіщаючи переміну погоди,  а можливо,  і іще  чогось.

Холоднішало.

Я вийшов  винести сміття та подихати свіжим повітрям. У ліфті було накурено та, як завжди, насцяно. Щоб дотерпіти і не насцяти у ліфті, цим  паскудам не  допомагало  ніщо, навіть нещодавно почеплене дзеркало від одного з кандидатів  у  депутати.

Двері розчинилися на другому поверсі, і до ліфта зайшов сусід, колишній мент, з цигаркою у  зубах.

-         Вниз?

Не дочекавшись моєї відповіді, він натиснув кнопку першого поверху і випустив у мій бік зі  свого рота хмарку гидкого цигаркового диму. Я затамував подих і  лише  кивнув, щоб не  дихати його смородом.

Якби він не був колишнім  мєнтом, я б йому, швидше за все, зацідив з правої у щелепу. Я б йому  розповів і пояснив, що ліфт-не те місце, куди слід заходити із цигаркою у  зубах. Що з другого поверху на перший можна  зійти і пішки. Я б йому розповів, що такі падлюки, як  оце він, сцють у ліфтах, а ми, нормальні люди, змушені потім у їхні сцяклі ставати  підошвами  свого чистого взуття. Я б йому розповів, що такі рагулі, як оце  він, навіщось заводять у багатоповерхівках величезних собацюр, від яких смердить, та які також  часто гадять у  ліфтах, а  також лякають ледь не до смерті малих дітей, та які скавучать і гавкають, коли їх залишають господарі самих удома, та котрі цілий день  можуть гасати зверху моєї стелі, наче  ті коні, та підкидати гумові м’ячики, котрі гепають, гепають, гепають, і це перманентне гепатіння доводить тебе до оскаженіння,  і навіть коли ти вдягаєш навушники і вмикаєш гучну  музику, гепання цього  гумового м’ячика для домашніх улюбленців проникає  до твоїх вух навіть крізь хардрокові рифи … Я б йому ще багато чого розповів, якби  він не був колишнім  мєнтом,  та якби ліфт не опустився так швидко з  другого  поверху на  перший.

Двері  розчинилися, ми  вийшли, і  я  помітив, що він також несе  викидати сміття. У нас навіть були однакові салатового кольору пакети  із  рожевою застібкою-ручкою. Я  пропустив сусіда  уперед,  і  він  пішов попереду  мене, пихкаючи  своєю  цигаркою  і намагаючись  у  паузах  між пихтінням щось  мені  розповідати. Я не  прислухався  до  його  розмови, я лише споглядав  його пакет, який  так був  схожий на  мій, я дивувався, який оце телепень розробляв дизайн  цього  пакету для  сміття,  адже  хтось бо ж мусив розробляти  дизайн, бо  сьогодні  без дизайну – нікуди,  сьогодні  ж  бо  без  дизайну – ну  ніяк не  можна, ви  що,  як же  сьогодні без дизайну,  навіть оці дурнуваті  срані  пакети для  сміття  повинні  мати  свого дизайнера,  і от  питання – невже  цей  дизайнер  був  дальтоніком? Невже  його не  навчали  у його  сраній дизайнерській  бурсі, що салатовий колір ну аж ніяк не гармоніює із блідо-рожевим?

Біля смітника нас вже  чекали. Можливо, то чекали його, колишнього мєнта з  другого  поверху, а  можливо, не  його, а  мене. У такому  випадку  у  мене  постає запитання: а  мене ж за  віщо?  Коли він, сусід з другого  поверху, колишній мєнт,  жбурнув свій абсолютно  нелогічний пакет зі  сміттям у сміттєвий бак, з автомобіля, що  стояв неподалік,  пролунала  автоматна  черга. Ну, можливо, то була  й не  автоматна  черга, можливо, то було щось  інше, можливо, то просто  каркали оті ворони, але мій  сусід, колишній мєнт, чомусь  раптом смішно змахнув руками і  упав горілиць, дивно розкинувши  руки, як  ото падають солдати у  фільмах  про  війну, якось так професійно упав, наче  ото все життя перед цим  репетирував  своє падіння, зовсім не боячись боляче вдаритися потилицею об асфальт і набити  собі синця, ото наче  якийсь  каскадер чи  циркач. Третя куля з автоматної  черги,  чи що воно  там торохтіло, вже пролетіла повз нього, падаючого, і потрапила просто у мене, а за нею четверта, п’ята...  І я не розумів, чому, чому вони стріляють у мене, адже я не палю у  ліфті, я не заводжу гидких собак, не викидаю сміття з балкону  і  завжди щоранку вітаюся з двірником…

Я так і не  встиг викинути свого пакета зі  сміттям. Я лежав на асфальті, смішно розкинувши руки, обабіч лежав не викинутий салатовий пакет з блідо-рожевими ручками,  з мого тіла звідусіль жебоніла  кров і  цівкою стікала вниз по асфальту, по дорозі  перемішуючись із кров’ю мого сусіда з другого  поверху, колишнього мєнта, як ото на  глобусі ріка Тігр зливається із рікою Єфратом, а далі наша  кров текла вже ширшим струмочком і десь губилася у темряві, що спускалася на нас згори.

Холоднішало.
***

Я  прокинувся  у  лікарні. Мабуть,  то  була  лікарня,  бо  що ж іще? Стіни,  густо пофарбовані у  кольори  фламінго олійною фарбою, висока стеля, запах хлорки та немитих тіл, впереміж із ароматами домашніх бутербродів.

Біля мене сиділа дружина  і тримала мене за руку. Ми зустрілися  поглядом, в її  очах блищали сльози.

- А я знала... я знала, що ти виживеш...

Вона була геть  сива. Хоча  я добре  пам'ятав, що коли я йшов  виносити  сміття, її  волосся  було без жодного  натяку  на сивину.