Ганна Осмоловська. Вікно

здається, був травень, якісь нескінченні екзамени,
серце було порожнє, парти - березові,
ти просто прийшов, а насправді ти просто зв’язав мене
і повів у в’язницю
слухняною і тверезою.

на першій секунді серце із мене - як вистрибне,
перетворившись на кулю, важку і бездомну!
її випадково знайшов і у мене ж вистрелив
якийсь екземпляр
жирного купідона.

в’язниця була – як подвір'я хрущівки приблизно.
якраз щоб твоїх собак
туди і назад провітрити.
права гарчить і кусається, ліва – рани зализує.
а я поняття не мала,
котрій із них вірити.

вони одна одну ніколи не пере-женуть, ні.
сіамські собаки, міцно зрощені ребрами.
- тобі обіцянковий суп, чи плановий на майбутнє?
- я вже сита. не треба.

яка я вже сита, чуєш
я навіть собак присплю твоїх.
і навіть тебе покину – аж так мені все одно.
і зовсім нічого не зміниться. тільки у січні й лютому
в грудях моїх
розбиватиметься
вікно