середа, 21 листопада 2012 р.

Оксана Суховій. Сад



Нам сад простить, бо ж він усім прощав –
паломникам, і королям, і звірам…
Твоя вустами видихнута віра –
то все, що мав колись ти і не мав,

бо ти останній ждав і не скорбів,
бо то в юрбі – печаль, скорбота, здогад,
а осторонь – там тільки над і понад,
полегкий крок над вигасанням жнив,

бо що йому – душа твоя і ти,
що прагнеш листо-падання і твані?

Притомний біль достиглого вмирання –
його не осягнути з висоти… 

2 коментарі:

  1. Недаремно кажуть, що ми живем у задзеркаллі –
    нам завжди здається, що сад десь зверху :))
    вустами видихнута віра - о, звучить як епіграф до мого останнього вірша :))

    ВідповістиВидалити