неділя, 25 листопада 2012 р.

Орко Ярош. Сніги небесної печалі



 Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як  рипить потривожене ліжко.
 Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
 За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…

 - Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
 Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
 Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
 І тоді він почув, що будинок повний людей.
 «Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
 Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
 Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
 Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
 - На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
-  Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
 Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
 Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
 - Сюди, батюшко.
 Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
  Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
 Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
 Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
  Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби  вона, вельможна гостя,  не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
 Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її  не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
 Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
 Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
 Залізно брязнули ворота.
 З неба, наче пісня,  полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
 Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.

26 коментарів:

  1. Дуже. Навіть слів не знайду, щоб сказати - наскільки...

    ВідповістиВидалити
  2. Відповіді
    1. Дякую, Пане Tino! Спасибо также за ссылку в Книге Фейсов. Это я ниже про сюрность и жизненность сказал. И вправду, есть с чем поздравить автора.
      Возможно, сделаю перевод. Обязательно сообщу.
      re-art

      Видалити
    2. .дуже вас прошу - якщо перекладете, не публікуйте ніде без мого відома. якщо можна. дякую

      Видалити
    3. Перевёл. Но какие-то сомнения пока остались. Немного не так понимаю кое-что, не так, как сам Уважаемый Автор. Мой адрес: rearts@mail.ru
      Хотел бы показать Вам свой текст.

      Видалити
    4. Я прочёл все комментарии. И немного лучше понимаю, так сказать, ситуацию. Жду Вашего сообщения, меня зовут Евгений.

      Видалити
  3. Или сюрно, или жизненно... не понять, чего больше.

    ВідповістиВидалити
  4. майстерно і тонко написано. просто краса...

    ВідповістиВидалити
  5. а я чомусь не повірила, не перейнялася...
    і мова наче гарна, і історія ніби така класична, що чого б тут не вірити
    але от чогось не вистачило - може психологізму персонажів, може логічности подій, може логічности опису
    здається мені натягнутим уже з першого абзацу - тобто так, ніби автор не обтесував брилу, аби вийшла фігура, а навпаки - вносив деталі, щоби втілити свій задум
    ну, не знаю
    розумію, що зі мною багато хто не погодиться, але отак я відчуваю

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. насмілюся погодитися.
      а ще є і деякі стилістичні незрозумілості:

      "Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру" - голову подушкою чи подушку головою? бо подушкою якось незвично. і що охололо - голова чи подушка?

      "- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…" - ця фраза мала б бути докором? але до чого вона в тексті, коли думка не обіграна? це, так як посеред музичного твору взяти ноту з іншої тональності і відразу ж обірвати її, не вплівши в загальне полотно звучання.

      Видалити
    2. я теж зауважила обидва моменти

      Видалити
    3. .ви мене обидві здивували:).

      ."Голову подушкою" - це "голову по подушці", тільки українською, а не російською. А нахололо те, що ближче до дієслова.

      "- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…"
      "- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів."
      "Совісний батюшка. За це й одбув своє…"
      "– Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
      Незнайомий дідусь зігнувся ще більше."

      .мені здається, що така нота була не одна
      .прикро, але думка читача - святе


      Видалити
    4. Та ні, з подушкою ясно, пересунув що чим - посунувся лавкою, посунув тарілку столом, етс. Накрученість там якась, небажана двозначність
      А з дідом так нічого і не зрозуміла, не складається воно в мене
      Але то таке
      І сам текст купи не тримається в моїй уяві. Так, ніби у ньому відсутня нитка, яка тримає намистини разом
      Ну, може, то я просто ту нитку не бачу

      Видалити
    5. але ж ви не будете читачу пояснювати в посиланнях, що ви мали на увазі)). мені фраза " посунути голову подушкою" прочитується саме як зрушити її з місця, навіть після пояснень.


      "- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…"
      "- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів."
      "Совісний батюшка. За це й одбув своє…"
      "– Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
      Незнайомий дідусь зігнувся ще більше."

      ці фрази абсолютно нічого не пояснили, вибачте, але це вам вони може щось говорять і чимосьпов'язані, а не читачу - читач їх трактує по-своєму.

      не любити попів і валяти церкви - це дуже нетотожні речі.
      і при чому тут батюшка, навіть репресований?

      Видалити
    6. .власне, тут сказано про всепрощення і про те, що смерть (біла гостя) не розбирає, де жертва, а де кат

      Видалити
    7. о
      а я й не втямила про опозицію жертви і ката
      вони обидва - і дід, і Кошіль - мені видалися симпатичними

      Видалити
  6. "...Церкви валяв, а тепер лежить" - дійсно нічого не пояснює. Адже всі врешті-решт "лежать" - і ті, хто валяв, і ті, хто в них правив.
    І навіщо було відспівувати, якщо дід попів не любив? Яка різниця - в хаті чи на кладовищі? Це ж наче проти волі покійного йти...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Незважаючи на ці "задирки", текст дуже світлий - попри всю мінорність, а може, саме завдяки їй. А "біла гостя" взагалі все майже на казку перетворює ))

      Видалити
  7. Якщо автор усе конкретизує, то вже не стане новели як художнього твору. Тут все вивірено -- від початку до кінця. Вивірено не в тому розумінні, що автор сидів із калькулятором, а в тому, що він дотримався естетичних засад, не схибивши у своєму задумі. Що стосується "церкви валяв, а тепер сам лежить", то невже ви не упіймали в цьому задавненого докору, з я кого й виростає образ: ти руйнував -- і тебе зруйновано? Дуже м'яко й тепло змальовано священика, який, певно, подумав про святу простоту, почувши бажання хлопчика поїхати в сніги, добровільно. Взагалі, новела -- не багатослівний епічний твір, у ній достатньо натяку, щоб читач зрозумів із поза мовних ситуацій, про що йдеться, і дотворив у своїй уяві намічене тонкими рисками-натяками. Не знаю, як це читатиметься російською... Можуть бути втрати.
    Але мову слід удосконалити -- провідміняти пальто і змінити словосполучення "падання снігу", бо воно якось сторч стоїть межи іншими...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. я, власне, про те і кажу, що естетичні засади витримано, атмосферу вибудовано
      але мене не покидає відчуття недодуманости - в тому плані, що я не повірила у хлопчика (якого я сприйняла як головного героя), є якась психологічна невивіреність у цьому персонажеві
      так само схематичними мені здалися інші герої
      а оту м'якість і тепло я бачу як трохи надмірну солодкавість
      тобто - моя логіка не сприймає твір як цілість, і складається враження (у мене, у мене, я ні в якому разі не кажу про враження взагалі), що автор прагнув написати саме такий твір і все для цього зробив, але той стан, та аура, які він зображував, є йому все-таки не зовсім рідними та природніми - хоча можливо і бажаними (особливо з огляду на вірші автора, які несуть зовсім іншу енергетику)

      Видалити
    2. докір зрозумілий. але після того, як кілька разів перечитати і вникнути. бо інтонація при прочитанні може відрізнятися і від того відрізняється зміст. або виражати жаль, що тепер не може їх валяти, або сатисфакцію, що вже не зможе валяти, або просту констатацію факту. якби сказали: "Он, церкви валяв, а тепер таким йому перед перед Богом постати", або щось типу того, було б зрозуміліше.

      Крім того, про Північ теж не зрозуміло - висилали і в Сибір ( не обов'язково на північ), і в Казахстан.

      Розумію, що новела, але ж не мініатюра. Крім того натяки мають бути однозначними.

      Не сердьтеся, це суто моє сприйнятя тексту. у цих двох натяках він для мене надто лаконічний.
      :-)

      Видалити