Сергій Осока. До білості твого обличчя

 Світлані Ілініч

до білості твого обличчя

я притуляю херувима

зови мене з порога тричі

торкай зимовими дверима

терпи мене з моїми звірами

що вириваються із рота

із борознами 

із невірами

із пір’ям 

і вогнем 

і плоттю

поріг до скроні принеси мені

будь необачна й невловима

до німоти твойого імені

я притуляю херувима

Татчин. Київський сплін

ядучі дні осінньої облуди

займають чергу в жовтий мавзолей.

терпке повітря гусне, наче ґлей.

весь листопад мене дратують люди.

а звідси сплін.

мені від цього зле.

суспільний простір шириться петлею.

довкола мене стільки молитов,

що їх тепер не вирізнить ніхто.

вони дзвенять у жовтій товщі ґлею,

як бджоли нот, помножені на сто.

ця самотина антиконструктивна.

я девальвую в прозове єство.

між слів і рим прадавній статус кво:

я - антивірш.

і це доволі дивно -

як атеїст, що вірить в божество.

це божество жило на Контрактовій.

її ім’я подобалось губам.

в її очах рибина голуба!

у ті часи я завше був готовий

кришити - здуру! - вірші голубам.

тепер щодня народжується будень.

нестача сонця - в сотні кіловат!

збулося стільки радощів і свят,

що розуміння - їх уже не буде -

як кілька слів від Господа в приват.

крихке довкілля стоншене мовчанням,

воно мені покірне, наче пес.

це словостій.

мій голос ще не скрес.

уздовж Дніпра тече навспак Почайна

і вдалині сахається небес.

Ярина Брилинська. Кармен.

Кармен,
затиснувши у зубах
багряну троянду,
сидить на ліжку
і плаче,
розгризаючи до крові
пелюстки
своєї свободи.

Важкі кульчики
дотягуються до
шепоту вуст
її.

Кармен,
взявши у руки
голову,
вдивляється
у пустку вечора
що гримить
кастаньєтами
у ритмі фламенко.

Повіки, опадаючи
тягарем гордості,
тихо гаснуть
на очах
її.

Кармен
бровою зламаною,
ніби блискавкою,
перекреслила ніч.
І поплила
мецо-сопрановою
тугою у вічність.

Поперек пустого
ліжка.
затихла пісня
її.

Відана Баганецька. передумано, перетомлено

Фото: Yuri Bird. Flying

Передумано,  перетомлено,

заколисано  зойки,  стоплено  –  

гонихмарнику,  пересвіте  мій,

посміхаєшся  з-під  русявих  вій;

душе  зсяяна,  розчерешнена,

солоди  мене,  притиши  слова,

колиши  мене,  напувай  дощем

чорноземний  пил,  серпанковий  щем

Орко Ярош. Горгона і Персей

 Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
 Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
 Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
 Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
 - Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
 Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
 Як завжди.

Лариса Іллюк. Що ж дарує Дід Мороз?

   Втішені тим, що у них з'явилася така чудова новорічна ялинка, усі поснули. Тільки до Данилка сон ніяк не йшов. Хлопчик вертівся на всі боки, вовтузився і бурчав, немов сердите ведмежа, прислухувався до сопіння інших дітей. От би йому так само спокійнісінько лягти та й заснути! Добре бути сміливцем, коли на тебе дивляться десятки очей, чекають від тебе чергової зухвалої витівки. Їм і на думку не спада, що за кілька годин ти лежатимеш у темряві та намагатимешся згадати кожну павутинку в кутку над ліжком.

    Відтоді, як світ його змінився, новорічна ніч для Дані стала одним із найскладніших випробувань. Не було поряд мами, що обійме і закутає ковдрою якнайтепліше. Не було батька, котрий над усіма його страхами посміхнеться і скаже: "Не переймайся, старий (його так смішило оте батькове "старий")". Данилко вважав себе достатньо дорослим, щоб не вірити в казочки про Діда Мороза. Та й звідки візьметься Дід Мороз у будинку, в якому нема навіть каміну?

Терцина. На дні червоної води

Кожного разу,

як світло срібного сентаво

просочиться крізь вітряну югу,

вицвілу мішковину хмар,

прожилки крил осіннього рудого кажана,

& какофонію думок,

відтінки загублених посеред літа

звуків і запахів дощу,

спільні шторми римованої крові,

крізь паморозь вікна –

він малюватиме її слова,

човнами_віршами шукатиме дорогу

до листопадового серця арапайми.

Обернеться тінь силуету

голосом явора.

Гаряче пульсуватиме

продовження пісенної води.

Нічні птахи йому нестимуть

прутики безіменні, сніг,

луску, в якій колишеться осоння,

байдужі погляди перлівниць.

Звиватимуть в гілках_долонях

глибокі кольори ріки,

виклюють з пам’яті зернята чорні,

до краплі вип’ють сповідальну ніч,

крильми розріжуть зашморги строфи.

- - -

Над ранок,

спустошена словами,

на дні червоної води

самотина розтане

і чорна яворова тінь

вужем сховається у душу.

Щезнуть чернетки_бистрина_птахи

у вогняних зіницях арапайми.

Ганна Осмоловська. В. С. від божевільної

////
ти жила на академіка івченка 
і в неповні свої п’ятдесят
важила як восьмирічна дівчинка
і розказувала онучці про трьох поросят

пасувала до крісла, як картина до рами.
светри нанизувала на спиці 
(останній - з відсутніми рукавами)

вперше за тиждень мені спиться.

 
і в кріслі не ти, а чомусь кішка

мене на себе нанизує нишком.
що ти робиш не маєш права 
і я провалилася їй у праве

око.

одного разу я напишу,
що був мій політ цікавим і неважким
ось я дивлюся в дзеркальце, ось кришу
в руках якісь запилюжені пиріжки
від яких виростаю, зменшуюсь

і навпаки

/////
а потім буде єдине дерево
на весь рай
що кожна його гілка – 
неначе ніж
і так буде довіку: 
фрукти збирай
і їж.

коли я прокинуся – буде якийсь вечір
і не буде сил навіть кликати
де ж ти
де ж
а ти вмикаєш онучці мультик і невагомі руки мені на плечі
кладеш

Оля Лахоцька. З Волта Вітмена. Міська мертвецька

Портрет зі збірки «Листя трави»

Біля міської мертвецької, біля воріт,

Куди випадково проліг мій шлях поодаль від шуму,

Я зупинився, здивований, – бо ось! лежить тіло бідної мертвої проститутки,

За її трупом ніхто не прийшов, його відклали на мокру цегляну бруківку.

Божественна жінка, її тіло – я бачу Тіло – я дивлюсь тільки на нього,

Цей дім, колись сповнений пристрасті й краси, – іншого я не помічаю.

Ні холодна безрухість, ні струмуюча з крана вода, ні трупний сморід не вразили мене,

Лише сам дім – цей чудовий дім – цей витончений дім – ця руїна!

Цей безсмертний дім, більший за всі збудовані будинки!

За увінчаний білим куполом Капітолій з величною статуєю зверху, за всі високі старовинні собори,

Цей маленький дім більший, ніж всі вони разом, – бідний, розпачливий дім!

Прекрасна, жахлива руїна! обитель душі! сама душа!

Дім, до якого ніхто не прийшов! візьми собі один подих з моїх тремтячих губ,

Візьми одну сльозу, що впаде біля тебе, коли я піду.

Мертвий дім любові! дім божевілля і провини! розвалений! зруйнований!

Дім життя, що недавно розмовляв і сміявся, – але ах, бідний дім! вже тоді був мертвий,

Місяці, роки сяючий, прикрашений дім, – але мертвий, мертвий, мертвий.

Оригінал тут: Walt Whitman «The City Dead-House»

ЯнаУстимко. Миколай

щезником щезником срібний туман
та відпусти його та не тримай

снігом сніжинами витряси сміх

з-під зачудованих вранішніх стріх

зорями перлами стеляться сни

клаптик бажання у жмені стисни

вогником вогником стежку світи

свято несе у торбині Святий

Володимир Голод. Про Елвіса пластилінового і Елвіса справжнього.

Жив собі один хлопчик. І звати його було, якщо не забув, Андрійко. Дуже гарний і чемний хлопчик ріс, якщо чесно. І одного дня у школі вчителька дала йому нове завдання – зліпити щось гарне із пластиліну за один урок. Так як Андрійко не був дуже багатим, пластилін у нього був складений у одну невеличку рівзнокольорову кульку. За 45 хвилин вона виглядала вже не кулькою, а незграбною формою чоловічка з мікрофоном. Вчителька запиталась, хто це. Хлопчик відповів, що “це Елвіс, який є в тата на плакаті. Я як виросту – буду таким же!”

Увага! GRADUS!

Любі друзі, вітаємо вас із зимою, противненьким вогким снігом і цікавими гуральницькими буднями!

А заодно не забуваємо нагадати про нашу улюблену народну бавлянку 'GRADUS', про яку пропонуємо прочитати за одноіменним посиланням, і до якої щиро закликаємо приєднуватися.

Також в цілях розвитку власного критичного хисту щиро припрошуємо і чесно радимо приєднуватися до розборів віршів і публікувати власні варіанти розбору розглянутого критиками вірша у вигляді коментарів.


Завжди ваша
вельмишановна Адміністрація.

Оксана Суховій. Голос

Старіє голос. Ранок та імла.

А я стою, як віко проти вікон.

Ще трохи – й покладуть мені музики

погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять

та свічка перехилиться на груди.

Та й поведуть у білу хвищу люди

моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,

а не розрадять, а не заколишуть.

…Хіба прочахла поминальна тиша

впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…

Не насідай на нього, самотино…

Лети-лети, душе моя пташина,

і дихай-дихай на його вікно…

Оксана Суховій. Бузина (аудіопоезія)

Зацвіла я, бігме, зацвіла…

Бузиною, бігме, бузиною…

Нахилила луджені горла –

далину налила далиною.

Серце листям плине, наче лодь…

Дупла медом перепоналиті...

Понадпив меди мої Господь –

стало легше дихати на світі.

От і дишуть сто моїх смертей –

білий дим і руки прохолодні.

Аж моє розкісся золоте

перепозавилося на споді…

Не спивай медів з мого дупла!

Не труси квіток моїх рутвяних!

Тільки вчора, бігме, зацвіла,

а сьогодні перепозав’яну…

Оксана Мазур. ...дівчинко...

Дівчинко тихого плеса, де губляться тіні,
Щоб проростати наївними сонними квітами,
Вкотре сльозинки вчорашні просієш крізь сито і
Вкутаєш плечі тонкі візерунками інею.

Крізь віддзеркалення шовку води у зіницях
Білим пелюстям стривожена, зваблена, вкрадена.
Кіс вагота нетутешня, жалобнице ладанна, –
Ти полохлива рибинка у сітях чужинця.

Пам’яті промінь спікає долоні у стигми:
Вигин хребта закарбований до одержимості.
Надто нестерпна, надмірно покірна, – пали мости,
Шляхом Чумацьким рятуйся, ти зможеш, ти встигнеш.

Втримати б звивне твоє відображення… згубо!
Скільки естетики в рухах нервово-відчужених…
Серце розверзлось кривавою раною-ружею,
Скрапує хмелем багрянцю на вишерхлі губи.
10.07.12

Яна Устимко. тихо

                                                                                                                                                                                        

тихо тече вода
тихо  аж чути осінь

як вона листя зносить        

стелячи холодам

тихо тече  вода                            

миє гниле коріння     

серце ховає в ріні                      

злякана тінь худа            

тихо тече вода

каяною сльозою                        

на небесах прозорих

ангели крижмо золять –

добрий Господь 
воздав

Оля Лахоцька. Не метемпсихоз

Малюнок Філіпа Страуба

коли все закінчиться

і воїни познімають свої лати,

я поселюся маленькою пташкою

на древньому дереві,

де мох втрачає орієнтири

і починає рости вгору, сплутавши землю і стовбур,

а комашка під кожною лушпайкою кори 

знаходить собі домівку.

мені буде достатньо води 

з волохатої листяної долоні 

і блиску сонячних променів,

що крихкими павутинками вплітаються в гілля.

я співатиму легко і щасливо, 

але боюся,

що не зумію виспівати твоє ім'я

пташиною мовою,

як колись не зуміла

виспівати його

людською.

Правила публікації творів у „Літературній гуральні”

Для тих, хто вже мав справу з доменом blogspot.com і веде там свій блог, це, зрозуміло, питань не викликає. Тому розповідаємо тим, хто не має блога на цьому домені.